Карл Маркс

 

До критики політичної економії

 


Рік оригінального видання: 1859.
Джерело транскрипції: Карл Маркс, "До українського видання", в Вперед. Debout, les damnιs de la terre, опубліковано 23.12.2013.
Джерело тексту: Карл Маркс. До критики політичної економії. Харків, Державне видавництво України, 1926.


 

 

ПЕРЕДМОВА
До українського видання

Коли полишити на боці марксову відповідь Прудону «Злидні філософії», то з твору «До критики політичної економії» саме й починається здійснення Марксом плана великої праці, що мала дослідити закони буржуазної економіки аж до її найтемніших глибин. Цю працю Маркс роспочав року 1851, але тяжкі матеріяльні умови лондонського вигнанецького життя, аж до втрати дитини, на їхньому тлі, не дуже могли сприяти роботі. Та й сама робота була не з таких, щоб її можна було посувати надто хутко. Треба ж було студіювати безліч матеріялів і то — першоджерела. Отже, перший зошит цієї широкої праці побачив світ під зазначеною в горі назвою лишень у 1859 році.

Буржуазна професура просто замовчала цей твір. Тим часом Маркс перебудував план своєї роботи. Коли раніше, як було в «До критики і т.д.», він викладав спочатку окремі теорії, а безпосередньо за ними історію їхнього розвитку, то в новій системі, в «Капіталі», спочатку пішла вся економічна теорія, а в четвертому томі мала пройти заразом уся її історія. Цього четвертого тому Марксові написати не пощастило. Тим більшу, отже, ціну має «До критики и т. д.» як раз своєю частиною про історію теорії вартости і грошей, бо ж основний зміст усієї книжки повторено в першій частіші першого тому «Капіталу», та ще й у «поліпшеному викладі» (передмова до І тому «Капіталу»). /3/

Нове видання книжки вийшло в 1697 р. під редакцією Каутського. Каутський вніс у нього стилістичні поправки та примітки, знайдені ним у марксовому примірникові книжки, як також коректи з енґельсівського. Він же поробив і свої де-які теж стилістичні поправки, «лишень безсумніво виправдані».

Друге нове видання вийшло року 1907. Воно є незміненим передруком видання 1897 р. і ріжниться від останнього тільки тим, що до нього додано „Einleitung zu einer Kritik der politischen Φkonomie”. Так звався зошит, знайдений р. 1902 Каутським у марксовій спадщині та опублікований ним р. 1903 у „Neue Zeit”. Як зі всього видко, зошит цей мав бути тим вступом до книжки, що за нього Маркс згадує в передмові (див. стор. 43). Маркс не видрукував цього «Вступу і т.д.», побоюючись найбільше того, що він містить у собі тези, що їх перше треба ще довести. Тому «Вступ і т.д.» являє собою лише «накиданий» фрагмент, що скоро й уривається. В свому первісному стані він не придавався до друку, і тому Каутський його обробив. Де «неможливо було», пише він, «сумніватися в слушності моїх змін і додатків, там я робив їх мовчки. В сумнівних випадках містив я свої вставки в гранчасті дужки. До слів, що до них я не був цілком певний, чи моє дешифрування вірне, я додавав знак запитання; інші зміни зазначено в примітках».

По-при всю незакінченисть, мавши подеколи не то що найкоротше висловлені тези, а навіть просто лишень натяки на них, «Вступ до критики політичної економії» все ж має велетенське значіння для розуміння як економічної системи Маркса, так і його історичного світогляду. Поруч нього можна поставити хиба те славнозвісне місце з передмови до самого твору, де Маркс надзвичайно стисло, але вичерпливо сформулував саму суть своєї теорії історичного матеріялізму.

Переходячи до цього першого українського видання, мусимо зазначити, що її перекладач і редакція зробили все, що лишень залежало від їхніх сил. Труднощі до переборення стяли аж надто великі: з одного боку, загальнознана неповна достиглість української мови, що в ній подеколи бракує і морфології, і лексичного матеріялу, а з другого — як раз те, що перекладати доводилося саме Маркса. Франц Мерінґ про мову Маркса пише так: «Маркс вичерпував обговорювані ним питання тільки так далеко, щоб читачеві лишалося плідне обмірковування їх на далі: його мова — то гра хвиль на пурпуровій глибині моря» (Fr.Mehring: „Karl Marx. Geschichte seines /4/ Lebens”, Leipzig 1923, 2.Aufl., S.238). Університетська «вченість» пиховито закидала Марксові, що він висловлюється цілком неясно, нашвидку «зшиваючи образи», — і це по-при те, що Маркс був видатним майстром німецької мови, таким майстром, що його ніяк не перекласти на якусь іншу мову, щоб не згубити одночасно чимало тонкої його стилю.

Редакція не може пишатися, щоб завдання своє пощастило їй виконати особливо блискуче. Проте все ж слід занотувати, що як раз у «Вступі і т.д.» не лишилося незвіреним з німецьким текстом ні одного речення. Що ж до тексту самого твору, то тут вона обмежувалася лишень стилістичними поправками, звертаючись до оригіналу тільки в сумнівних місцях. Напр., у перекладі на стор. 103 рукопису в розділі про монету, стояло: «Як що спочатку вона (монета, Е.К.) здобула, дякуючи процесові ціркуляції, більшу вагу, так тепер, дякуючи йому ж, вона стала легшою, одначе й далі, в кожній поодинокій купівлі чи продажі, вона вважається за попередню скількість золота». Переклад цей майже слово в слово відповідає текстові: „Wδhrend sie ursprόnglichdurch den Prozess schwerer, wird sie jetzt leichter durch ihn, fδhrt aber fort, eden einzelnen Kauf oder Verkauf als das ursprόngliche Geldquantum zu gelten”. (9-е вид., стор. 102). Тому що з контексту видно, що незрозумілість треба пояснити тільки недоглядом автора, то переклад довелося виправити саме так: «Хоч на початку вона вступила в процес ціркуляції важчою, а тепер через нього стала легшою, проте й далі, в кожній одиничній купівлі чи продажеві, вона вважається за попередню кількість золота» (див. стор. 126). Таким чином читачеві не доведеться зайвий раз гріти чуба над «важким місцем». Але ж така редакційна «самоволя» мала собі місце тільки в випадках теж безумовно виправданих.

Незначні зміни проти перекладу зроблено, однак, у термінології. Дієслово bestimmen, перекладене скрізь «визначати», замінено двома дієсловами — «означувати» й «зумовлювати», відповідно до значіння в загальному звязкові. Слово «виміна» (Austausch) залишено тільки там, де його вжито для означення лишень одиничного акту. Де ж говориться про процес, там скрізь поставлено «міна». Аналогічно сталося й з «виплатою» та «платою». Цим, здається, виправлення термінології і обмежилося. /5/

У згаданім вище творі Мерінґ між іншим пише: «Коли Енґельс прочитав один розділ з (твору) свого друга у французькім перекладі, странно вишліхтованім самим Марксом, то все ж зауважив, що і сила, і соковитість, і життя (цього розділу) пішли до чорта». Можливо, що туди ж таки потрапить і цей переклад. Але не можемо не висловити надії, що поки розвиток української пролетарської суспільности не поставить на чергу дня питання про академічне видання всього Маркса на українській мові, то й ця книжка, поруч організованого канадійським робітництвом видання І тому «Капіталу» та виданих уже «Космосом» «Злиднів філософії», с честю виконуватиме своє призначення — хоч частинно заповнити порожнє місце марксизму в українській літературі, місце, що на нього вже й глядіти ніяково стає.

22 липня 1923 р.
Chariottenburg

Евг. Касяненько. /6/

 

 

 

ВСТУП
ДО КРИТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ /7/

 

1. Продукція взагалі.

Предметом цього досліду є посамперед матеріяльна продукція. . .

Індивіди, що. продукують у суспільстві, а тим і певна суспільна продукція індивідів — це, натурально, вихідна точка. Поодинокий та ізольований мислівець і рибалка, що з них починають Сміт та Рікардо, належать до позбавлених вся¬кої фантазії уяв вісімнадцятого віку. Це робінзонади, що ні в якім разі не висловлюють самої лишень реакції проти перетончености, самого лишень повороту до кепсько збагнутого природнього життя, як це уявляють собі історики культури. Так само мало збудований на такому натуралізмові і „contrat social” Русо, що незалежних від природи суб’єктів ставить у відношення й звязок за допомогою угоди. Це — подоба і тільки естетична подоба дрібних і великих робінзонд. Це — швидче передчуття «буржуазного суспільства», котре підготовлялося вже з шіснадцятого віку, а в вісімнадцятому велетенськими кроками наближалося до своєї стиглости. В цьому суспільстві вільної конкуренції окремий індивід звільнюється від звязків природи і т.д., що за колиш¬ніх історичних епох робили його приналежністю певного об¬меженого людського конгломерату. Пророкам вісімнадцятого віку, на чиїх плечах ще цілком стоять Сміт та Рікардо, цей індивід вісімнадцятого віку — продукт роскладу феодальних суспільних форм з одного боку, та витвір нових продукційних сил, що розвивалися починаючи з шіснадцятого віку, з другого боку — здається ідеалом, існування якого було в минулім. Не історичним результатом, а вихідною точкою історії.

Бо цей .індивід здавався чимсь згідним з природою і їхній уяві про людську природу [він відповідав, являвся] не як /9/ щось, то історично повстає, але як щось дане природою. Ця помилка була досі властивою кожній новій епосі. Стюарт, що в де-якому відношенні всупереч до вісімнадцятого віку, як аристократ, стоїть більше на історичному ґрунті, уникнув такого пояснювання. Що глибше ми вертаємо назад в історію, то більше індивід, отже й той індивід, що продукує, є несамостійним, приналежним до більшої цілости: спочатку цілком природнім способом — до родини і до родини, що розрослася в плем’я; пізніше до тієї громади в її ріжних формах, що повстала зі злиття протипоставлених племен. Тільки в вісімнадцятому віці, в «буржуазному суспільстві», ріжні форми суспільних звязків стають для індивіда лишень засобом до його приватних мет, лишень зовнішньою необхідністю. Але епоха що породжує цю точку погляду, точку погляду відокремлених індивідів, є саме епохою до цього часу найбільш розвинених суспільних (загальних з цієї точки погляду) відносин. Людина в безпосереднім розумінні є zoon politicon, є не тільки товариською твариною, а ще й твариною, що ізолюватися може тільки в суспільстві. Продукція, ведена відокремленими індивідами поза суспільством — це дивниця, яка могла, б трапитися хиба з тою цівілізованою людиною, котру пригодою знову кинуто в дикий стан та котра динамічно мала вже в собі суспільні сили; це та ж нісенітниця, як і розвиток мови без індивідів, що вкупі живуть і між собою розмовляють. Довше на цьому затримуватися не слід. Можна було б цієї точки навіть і не торкатися, коли б Бастіа, Кері, Прудон і т.д. поважно не втягли знову до політичної економії тої дурниці, що мала зміст і рацію для людей вісімнадцятого віку. Звичайно, для Прудона й інших приємно поясняти історико-філософічно походження якогось економічного відношення, що його історичного розвитку вони не знають, за допомогою міта, наче б Адамові чи Прометеєві зненацька спала на думку цілком готова й викінчена ідея, а потім заведено було її до життя і т.д. Нема більш сухої нудоти, як оце сфантазоване locus communis.

Отже, коли мова йде про продукцію, то завжди про продукцію на певнім ступні суспільного розвитку — про продукцію суспільних індивідів. Тим то могло б здаватися, ще для того, щоб говорити взагалі про продукцію, ми мусимо або простежити історичний процес розвитку в його ріжних фазах, або з самого початку заявити, що ми маємо діло з певною історичною епохою, от як, напр., з сучасною буржуазною продукцією, котра, в дійсності, і є властивою нашою темою. Але всі /10/ епохи продукції мають певні спільні прикмети, мають спільні означення. Продукція взагалі — це абстракція, але зрозуміла абстракція, наскільки вона дійсно підносить спільне, фіксуй його і через те заощаджує нам час на повторювання. Однак, не загальне, або шляхом порівнання відокремлене спільне, само являється чимсь многоразно розчленованим, що роскладається на ріжноманітні означення. Де-що з нього належить усім епохам, інше — спільне де-котрим. Де-які означення будуть спільні і найсучаснішій епосі і найдавнішій. Без їх не можна собі мислити ніякої продукції; однак, коли найбільш розвинені мови, закони та означення мають спільне з найменш розвиненими, то як раз річниця між ними та тим загальним і спільним і є тим, що спричинює собою їхній розвиток. Означення, що мають силу для продукції взагалі, повинно просто одкинути, щоб істотної ріжниці не було забуто через єдність, яка Походить уже з того, що суб’єкт — людство та об’єкт — природа, ті самі. В забуванні цього полягає, напр., вся премудрість сучасних економістів, які доводять вічність і гармонію сучасних соціяльних відносин, висновуючи, напр., що ніяка продукція не є можливою без знаряддя продукції, хоч би таким знаряддям була лише рука, і що ніяка продукція не є можливою без нагромадженої попереду праці, хоч би цією працею була тільки зручність, надбана й сконцентрована в руці дикуна частими вправами. Капітал, між іншим, є теж знаряддям продукції, так само попереду об’єктивізованою працею. Отже, капітал, то — загальне вічне природне відношення, себ-то, коли я відкину саме те спеціфічие, що вперше робить «знаряддя продукції», «нагромаджену працю» капіталом. Тим то вся історія лродукційних відносин, напр., для Кері, є пофальшованням. до якого зловмисне спонукали уряди.

Як що нема ніякої продукції взагалі, то нема й ніякої загальної продукції. Продукція є завжди окремою продукційною галузею, або ж є вона певною цілістю, напр., хліборобство, скотарство, мануфактура і т.д. Але політична економія — не технологія. Відношення загальних означень продукції на данім суспільнім ступні до окремих форм продукції слід висвітлити на іншому місці (пізніше).

Нарешті, продукція є не тільки осібною продукцією. А й є вона завжди певним суспільним тілом, суспільним суб’єктом, що виявляє себе в більшій чи меншій цілості галузей продукції. Відношення наукового викладу до реального руху /11/ також сюди ще не належить. [Отже, ми маємо розріжняти] продукцію взагалі, осібні галузі продукції, цілість продукції.

Є мода в політичній економії містити попереду загальну частину, а саме ту, що фігурує під наголовком «продукції» (див., напр., Дж.Ст.Міль.), і де розглядається загальні умови всякої продукції.

Ця загальна частина складається, або ніби повинна складатися:

1. з умов, без яких продукція не є можливою, отже на ділі це значить не що інше, як подати найістотніші моменти всякої продукції. Але, як ми побачимо, фактично це зводиться на де-які дуже прості означення, що лишень обертаються в плесковаті тавтології;

2. з умов, що більше чи менше допомогають продукції, як напр., Адама Сміта [міркування про] поступ та застій у становищі суспільства.

Щоб піднести до наукового значіння те, що в нього має свою вартість побіжної замітки, потрібний був би дослід періодів ступня продуктивности в розвиткові поодиноких народів — дослід, що лежить поза властивими межами нашої теми, коли б же й належав до неї, то треба було б подати його при розгляді розвитку конкуренції, акумуляції і т.д. В загальному ж розумінні відповідь зводиться на загальне місце, що от, мовляв, промисловий народ досягає найвищого розвитку своєї продукції в той момент, коли він взагалі досягнув найвищого історичного розвитку. Або ж, що, напр., певні расові схильності, клімат, природні умови, от як осідок над морем, родючість ґрунту і т.д., більш сприятливі для продукції, ніж якісь інші. Це знову сходить на тавтологію, що багатство створюється тим легше, чим на вищім ступні перебувають суб’єктивно й об’єктивно його елементи. Фактично [знаходимо ми] високий промисловий розвиток у якогось народу тоді, коли найперша справа для нього ще не прибуток, а добування. З цього погляду янки стоять вище за англійців.

Але все це ще не все, з чим справді мають діло економісти в цій загальній частині. В протилежність до росподілу, продукцію слід викладати — дивись, напр., Міля — як зумовлену незалежність від історії вічними законами природи, щоб потім при цій нагоді нищечком підсунути буржуазні відносини, як непохитні природні закони суспільства in abstracto. Це — більш або менш свідома мета цілої методи. Зате, при росподілі повинні люде на ділі дозволити собі всяку сваволю. /12/ Полишивши на боці це грубе відривання продукції від росподілу в їхньому справжньому відношенні, повинно заздалегоди бути ясним, що і в росподілі, хоч і який ріжноманітний може він бути на ріжних ступнях суспільства, так само як і в продукції, можна піднести спільні ознаки, як і всі історичні ріжниці так само можна злити й стерти у загальнолюдських законах. Напр.. раб, кріпак, найманий робітник дістають певну кількість харчу, що дає їм змогу існувати як рабові, кріпакові, найманому робітникові. Завойовник, що живе з данини, або урядовець — з податку, або земельний власник — з ренти., або чернець — з пожертв, або левіт — з десятини, — всі вони одержують [певну кількість] виробів суспільної продукції, ту кількість, що її для них визначено в згоді з іншими законами, ніж як пайка раба і т.д. Дві чільних точки, що їх ставлять усі економісти під цю рубрику, саме такі: 1. власність. 2. забезпечення її юстицією, поліцією і т.д. На це можна відповісти дуже коротко:

ad 1. Всяка продукція є привлащєнням добра природи з боку індивіда в осередку і з допомогою певної суспільної форми. В цьому розумінню сказати, що власність (привлащення) є умовою продукції, це — тавтологія. Але смішно робити від нього скік до певної форми власности, напр., до приватної власности. (Що, до того ж, дозволяє взяти за умову так само ж добре і протилежну форму, відсутність власности). Як первісну форму, історія показує нам швидче спільну власність (напр., в індусів, слав’ян, давніх кельтів і т.д.), форму, що в образі власности громади грає значну ролю ще довгий час. Про питання, чи багатство ліпше розвивається під цією чи під тою формою, тут ще нема й мови. Те ж, що не може бути мови ні про яку продукцію, отже й ні про яке суспільство там, де нема ніякої форми власности. це — тавтологія. Привлащування, що нічого не робить своїм, є contradictio in subjecto.

ad 2. Забезпечення власности і т.д. Коли ці тривіяльності звести на їхній дійсний зміст, то вони промовляють більше, ніж про це знають їхні проповідники. А саме, що кожна форма продукції породжує свої власні правні відносини, форми уряду і т.д. Грубість і нездатність розуміти полягають саме в тім, що органічно сполучене ставиться в випадкове відношення одне до одного, сполучається лишень рефлективним звязком. Буржуазним економістам лишень здається, що під сучасною поліцією можна продукувати значно краще, ніж, напр., під кулачним правом. Тільки ж вони забувають, що й /13/ кулачне право є так само правом, і що право дужчого живе далі під іншими формами також і в їхній «правній державі».

Колі суспільне становище, яке відповідає певному ступневі продукції, що-йно повстає, або коли воно вже зникає, тоді, натурально, настає нелад у продукції, хоч би й ріжного ступня та ріжного чинення.

Резюмуємо: існують означення, спільні всім ступням продукції, що фіксуються думкою як загальні; що ж до так званих загальних умов усякої продукції, то це не що інше, як абстрактні моменти, за допомогою яких не можна зрозуміти ніякого реального історичного ступня продукції.

 

2. Загальне відношення продукції до росподілу, міни, споживання.

Перше ніж приступити до дальшої аналізи продукції, треба переглянути ті ріжні рубрики, що їх ставлять економісти поруч неї. Поверхова уява є такою: в продукції члени суспільства пристосовують (виробляють, надають форму) продукти природи до людських потреб; росподіл зумовлює те відношення, в якому поодинока людина бере участь у цій продукції; міна постачає цій людині ті особливі продукти, на які вона хоче виміняти ту кількість, що припала їй через росподіл; насамкінець, у споживанню продукти стають предметами користування, індивідуального привлащення. Продукція виробляє речі, що відповідають потребам; росподіл росподіляє їх у згоді з соціяльними законами; міна знову росподіляє вже росподілене в згоді з поодинокими потребами; насамкінець, у споживанню продукт виходить із суспільного руху, він стає безпосередньо предметом і слугою поодинокої потреби та задовольняє її в процесі користування. Продукція являє собою, таким чином, вихідну точку, споживання — кінцеву, росподіл та міна — середину, що сама є знову двоїстою, бо росподіл означується як момент, що виходить від суспільства, а міна — як момент, що виходить від індивідів. В продукції об’єктивується особа, в [споживанню (В оригіналі стоїть «особа» (Person), Прим. нім. вид.)] суб’єктивується річ: в росподілі суспільство приймає па себе в формі загальнокомандних означень посередництво між продукцією і споживанням, у міні посередництво відбувається за допомогою випадкового бажання індивіда. /14/

Росподіл означує відношення (кількість), у якому продукти припадають індивідові; міна означує ті продукти, в яких індивід потрібує тої частини, що припала йому через росподіл.

Продукція, росподіл, міна, споживання творять таким чином логічне коло — продукція загальність, росподіл і міна осібність, споживання поодинокість, в якій замикається цілість. Це, певна річ, — звязок, але плесковатий. Продукція зумовлюється [в згоді з економістами] загальними законами природи, росподіл — суспільним випадком, тим то він може більш або менш сприяти продукції: міна лежить між ними обома як формально (?) суспільний рух, а кінцевий акт, споживання, що розуміється не тільки як остаточна мета, але й як остаточний намір, лежить, власне, поза межами політичної економії, за винятком того, що воно знову впливає на вихідну точку та знову роспочинає цілий процес.

Супротивники політико-економістів — чи з осередку, чи споза їхнього обсягу, — що закидають їм варварське розривання суцільного, стоять або на однім рівні з ними, або нижче їх. Немає нічого звичайнішого за той закид політико-економістам, що вони уважали продукцію виключно як самомету. Росподіл, мовляв, так само має дуже велику вагу. В основі цього закиду лежить як раз та економічна уява, ніби росподіл існує поруч продукції як незалежна самостійна сфера. Або [їм закидають], що моменти не схоплено в їхній єдності. Немов би це розривання протиснулося до підручників не з дійсности, а навпаки — з підручників до дійсности, немов би тут ішло діло про діялектичне примирення понять, а не про зрозуміння реальних відносин!

a) Продукція є безпосередньо також і споживанням. Двоїсте споживання, суб’єктивне і об’єктивне. Індивід, що розвиває свої здібності в продукуванню, також витрачає їх, споживає в акті продукції, зовсім так. як природнє розмноження є певного роду споживанням життєвих сил. По-друге, продукування — це споживання продукційних засобів, що вживаються, зуживаються і частинно (як напр., у горінню) роскладаються знову на загальні елементи. Так само й зі споживанням сировини, що не лишається в своїй натуральній формі й стані, а навпаки — витрачається. Тим то сам акт продукції в усіх своїх моментах є також актом споживання. Та економісти визнають це. Продукцію, що безпосередньо ідентична зі споживанням, споживання, що безпосередньо /15/ збігається з продукцією, вони називають продукційним споживанням. Ця ідентичність продукції й споживання зводиться на твердження Спіноози: Determinatio est negatio. Але це означення продукційного споживання виставлено саме на те тільки, щоб відріжнити ідентичне з продукцією споживання, від властивого споживання, яке розуміється швидче як діяметральна протилежність. Отже, розгляньмо властиве, споживання.

Споживання безпосередньо є також і продукцією, подібно до того, як у природі продукція рослин є споживанням елементів і хемічних річовин. Що в харчуванню, напр., одній із форм споживання, людина продукує своє власне тіло, — це ясно; але це має силу і для кожного іншого роду споживання, котре так чи інакше з якогось боку продукує людей. [Це є] споживча продукція. Але, каже економія, ця продукція, ідентична зі споживанням, є другою продукцією, яка виходить із знищення продукту першої. В першій урічевлюється продуцент, у другій персоніфікується річ. Отже, ця споживча продукція — хоч і є вона безпосередньо єдністю між продукцією й споживанням — істотно ріжниться від властивої продукції. Безпосередня єдність, у якій продукція збігається зі споживанням, а споживання — з продукцією, дозволяє існувати і своїй безпосередній двоїстоті.

Отже, продукція безпосередньо є споживанням, а споживання — безпосередньо продукцією. Кожне безпосередньо містить у собі свою протилежність. Та одночасно є між обома і рух посередницький. Продукція стає посередником для споживання, якому вона постачає матеріял і якому без неї бракувало б об’єкта. Але й споживання стає посередником для продукції, бо лишень воно дає для продуктів суб’єкта, для якого вони суть продуктами. Продукт дістає своє останнє довершення (В оригіналі тут та ще й в інших місцях стоїть „tmish“; на його місце поставлено „Vollndung“, Прим. нім. вид.) лишень у споживанню. Залізниця, якою не їздять, з якої, отже, не користуються, яка не споживається, є лише залізницею dynamei, а не фактом дійсности. Без продукції нема споживання, але й без споживання нема продукції, бо ж інакше продукція була б безпредметовою. Споживання продукує продукцію подвійно.

По-перше тому, що тільки в споживанню продукт стає справді продуктом, напр., убрання стає справді убранням лише /16/ тоді, коли його носять; житло, де не живуть, на ділі не є справжнім житлом; отже, продукт, у протилежність тільки од предмета природи, стає продуктом лишень у споживанню. Лишень споживання, знищуючи продукт, дає йому довершення. Бо ж продукт є [наслідком] продукції не тільки як уречевлена діяльність, а ще й як лише об’єкт для діяльного суб’єкта.

По-друге, споживання продукує продукцію, бо вона утворює потребу нової продукції, отже, викликає ідеальний внутрішний стимул, цей ґрунт продукції, що є її передумовою. Споживання утворює поваб до продукції, воно творить і предмет, що бере участь у продукції, впливаючи на неї як мета. Коли ясно, що продукція подає споживанню предмет у його фізичній формі, то так само ж ясно, що споживання творить предмет продукції ідеально, як внутрішній образ, як потребу, як поваб і мету. Воно створює предмет продукції в його суб’єктивній формі. Без потреби нема продукції. Але ж споживання продукує потребу.

Цьому відповідає з боку продукції те, що вона

1. постачає споживанню (В оригіналі стоїть «продукції», Прим. нім. вид.) матеріял, предмет. Споживання без предмету не є споживанням, отже, з цього боку продукція створює споживання.

2. Але продукція створює для споживання не тільки предмет. Вона дає споживанню його означеність, його характер, його довершення. Так само, як споживання давало продуктові довершення як продуктові, так і продукція дає довершення споживанню. Перш за все предмет не є предметом взагалі, а певним предметом, який споживається певним спочивом, підказаним знову ж самою продукцією. Голод є голодом, але голод, задовольнюваний вареним м’ясом за допомогою ножа й виделка, — це інший голод, ніж той, що змушує жерти сире м’ясо за допомогою рук, нігтів і зубів. Тим то не тільки предмет споживання, а й спосіб споживання витворюється продукцією, і тим то не тільки об’єктивно, а ще й суб’єктивно. Таким чином продукція створює споживачів.

3. Продукція не тільки постачає потребі матеріял, але й матеріялові постачає потребу. Коли споживання вже виводить зі своєї первісної грубости її безпосередности — а саме перебування його в такому стані було б наслідком закляклої в природній грубості продукції, — то воно само стає стимулом, /17/ створившись за посередництвом предмету. Потреба, що її відчуває в ньому споживання, створюється його розумінням. Предмет мистецтва — а так само й кожен інший продукт — створює публіку, що тямить у мистецтві і здатна відчувати красу. Тим то продукція витворює не тільки предмет для суб’єкта, а й суб’єкта для предмета.

Таким чином, продукція витворює споживання, 1. бо вона створює для нього матеріял, 2. бо вона зумовлює спосіб споживання, 3. бо вона викликає в споживачеві потребу, предметом якої суть що-йно створені нею продукти. Тим то вона продукує предмет споживання, спосіб споживання і стимул споживання. Так само споживання [продукує] схильності продуцента, бо воно ставить його як мету (?) і збуджує потребу. Отже, ідентичність споживання й продукції виявляється потрійно:

1. Безпосередня ідентичність: продукція є споживанням, споживання є продукцією. Споживча продукція. Продуктивне споживання. Націонал-економи називають одне й друге продуктивним споживанням, але роблять ще одну ріжницю: перше фігурує як відпродукція. друге — як продуктивне споживання. Всі досліди над першим — це досліди над продуктивною чи непродуктивною працею, досліди над другим — досліди над продуктивним чи непродуктивним споживанням.

2. Що кожне з їх являє собою засіб для другого, відбувається за його посередництвом, в чім виявляється їхня взаємна залежність, певний рух, через який вони стають одне до одного в певне відношення, стають взаємно необхідними, лишаючись, однак, одне одному ще зовнішніми.

Продукція створює матеріял як зовнішній предмет для споживання; споживання створює потребу як внутрішній предмет, як мету для продукції. Без продукції нема споживання, без споживання нема продукції, — ця теза фігурує (?) в економії в багатьох формах.

3. Продукція є не тільки безпосередньо споживанням, а споживання — не тільки безпосередньо продукцією; і не тільки продукція є засобом для споживання, а споживання метою для продукції, себ-то. що кожне постачає другому його предмет, продукція — зовнішній предмет для споживання, споживання — уявлюваний предмет для продукції. Понад те кожне з їх є не тільки безпосередньо другим, не (?) другим через своє посередництво, але й кожне з обох, відбуваючись, /18/ створює друге, утворює себе як те друге (?). Лишень споживання довершує акт продукції, закінчуючи продукт як продукт, знищуючи його, зуживаючи в ньому самостійну річеву форму; підвищуючи здатність до продукції, виявлену в першім акті її, через необхідність повторювання до майстерства, воно — отже — є не тільки кінцевим актом, що робить продукт продуктом, а ще й [таким], що робить і продуцента продуцентом. З другого боку, створюючи певний спосіб споживання, продукція продукує те споживання, а далі, надаючи йому принадности, робить саму здатність споживати потребою. Ця остання, числом 3. позначена ідентичність, дуже часто вияснюється в політичній економії відносно попиту й постачання, предметів і потреб, натуральних і створених суспільством потреб.

Тим то для якогось геґельянця немає нічого простішого, як встановити ідентичність продукції і споживання. І це було роблено не тільки соціялістичними белетристами, а навіть і політико-економами. напр., Сеєм, — у тій формі, що, коли розглядати якийсь народ, або й ціле людство in abstracto, — то його продукція має бути його споживанням. Шторх довів помилку Сея тим, що народ, напр., не споживає свого продукту цілком, але утворює й засоби продукції, постійний капітал і т.д. Понад те, розглядати суспільство як одиничного суб’єкта, це значить розглядати його хибно; спекулятивно. У одиничного суб’єкта продукція й споживання виявляються як моменти одного акту. Тут треба тільки підкреслити істотне. а саме те, що коли розглядати продукцію й споживання як діяльність чи одного, суб’єкта, чи поодиноких індивідів, то в кожнім разі вони являються моментами одного процесу, де продукція є справдішньою вихідною точкою, а тому й переважного значіння моментом. Споживання як скрута, як потреба, — само є внутрішнім моментом продуктивної діяльности; але остання є вихідною точкою реалізації, а тому й її переважного значіння моментом, актом, у якім цілий процес проходить знову. Індивід продукує предмет і через споживання його повертається знову до себе, але як індивід, що і продукує, і самого себе відпродуковує. Так споживання виявляється як момент продукції.

Але в суспільстві відношення продуцента до продукту. ледви останній стає готовим, є зовнішнім, і поворот продукту до суб’єкта залежить від відносин цього останнього до інших індивідів. Продукт не віддається суб’єктові безпосередньо. /19/ Так само безпосереднє привлащення й не є його метою, як що він продукує в суспільстві. Між продуцентом і продуктами стає росподіл, що за допомогою суспільних законів встановлює його частину в світі продуктів, отже, стає між продукцією і споживанням.

А чи стоїть росподіл, як самостійна сфера, поруч продукції і поза нею?

b) Продукція й росподіл. Коли розглядати звичайні економічні твори, то перш за все мусить нас здивувати те, що в них усе подвоєно: напр., в росподілі фігурують земельна рента, заробітна плата, процент і зиск, тим часом як у продукції земля, праця, капітал фігурують як чинники продукції. Що до капіталу, то заздалегоди ясно, що він означується подвійно: 1. як чинник продукції, 2. як джерело прибутків: процент і зиск [з’являються} як виразно певні форми росподілу: тим то [вони] фігурують ще як такі і в продукції, скільки вони суть тими формами, що в них капітал збільшується, зростає. отже, — як моменти самої продукції. Процент і зиск, як форми росподілу, передбачають капітал, як чинник продукції. Вони — способи росподілу, що мають своєю передумовою капітал, як агент продукції. Вони суть також способами відпродукції капіталу.

Заробітна плата також є найманою працею, розглянутою під іншою рубрикою. Та означеність, що її має тут праця як чинник продукції, з’являється [тамі як означення росподілу. Коли б працю не було означено як найману працю, то й її спосіб участи в росподілі (В оригіналі стоїть слово «продукція» (Produktion), Прим. нім. вид.) не виявлявся б як заробітна плата, от як, напр., у рабстві. Нарешті, земельна рента, як що брати одразу найбільш розвішену форму росподілу, що в ній земельна власність бере участь у виробах продукції, передбачає як чинник продукції велику земельну власність (властиво, велике сільське господарство), не просто землю, так само, як і заробітна праця зумовлюється не просто працею. Тим то відношення й способи росподілу являють собою лишень обернений бік чинників продукції. Індивід, що бере участь у продукції в формі найманої праці, бере участь у продуктах, наслідках продукції, в формі заробітної плати. Організація росподілу цілком зумовлюється організацією продукції. Росподіл сам є продуктом продукції, не тільки що до предмета, бо росподіляти можна тільки наслідки продукції, /20/ але що й до форми, бо певний сспосіб участи в продукції й мовлює особливу форму роспділу, форму в якій людина бере участь у росподілі. Містити в продукції землю, в росподілі — земельну ренту і т.д., це — наскрізь ілюзія.

Тим то економісти, от як Рікардо. котрим перш за все закидалося, що вони мали на оці лишень продукцію, означили росподіл як виключий предмет економії, взявши форми росподілу для наочности, як найяскравіше виявлення того, в чім фіксується чинники продукції в даному суспільстві.

Відносно до поодинокого індивіда росподіл виявляється, натурально, як суспільний закон, що зумовлює в сфері продукції його становище, в якому він продукує, яке, отже, існує для продукції заздалегоди. Індивід з самого початку не має ні капіталу, ні земельної власности. Зроду суспільним росподілом було призначено йому найману працю. Але це призначення само є результатом того, що капітал, земельна власність — існують як самостійні чинники продукції.

Як що розглядати ціле суспільство, то здається, що росподіл ще з одного боку йде попереду і зумовлює продукцію; немов би передекономічний факт. Народ-завойовник розділяє землю між завойовниками і встановлює таким чином певний росподіл і форму земельної власности, зумовлюючи тим самим і продукцію, або обертає завойованих у рабів і таким чином робить рабську працю основою продукції. Або народ шляхом революції розбиває велику земельну власність на парцелі, отже, за допомогою цього нового росподілу надає продукції нового характеру. Або законодавство звіковічує земельну власність у великих родинах чи росподіляє працю як спадковий привілей і фіксує її таким чином у кастовім ладі.

В усіх цих випадках — а всі вони історичні — здається, що не росподіл зумовлено продукцією, а навпаки, продукцію — росподілом.

Коли розуміти цілком поверхово, то росподіл здається росподілом продуктів, стоїть, таким чином, дуже далеко від продукції і є самостійним відносно неї. Та перше ніж росподіл стає росподілом продуктів, він є: 1. росподілом знарядь продукції і 2. — що є дальшим означенням того самого відношення — росподілом членів суспільства поміж ріжних родів продукції (підведенням індивідів під певні продукційні відносини). Росподіл продуктів є наочно результатом цього росподілу, що міститься в самому процесі продукції і зумовлює організацію продукції. Розглядати продукцію незалежно /21/ від цього вміщеного в ній росподілу — є наочно порожньою абстракцією, тим часом коли, навпаки, росподіл продуктів дано само собою цим росподілом, що є моментом продукції ще від початку. Рікардо, що змагався зрозуміти сучасну продукцію в її певній соціяльній організації і є економістом продукції par exellence, саме тому й заявляє, що властивою темою сучасної економії є не продукція, а росподіл. А далі йдуть знов позбавлені смаку твердження економістів, що малюють продукцію як вічну істину, виганяючи історію в сферу росподілу.

У якому відношенні стоїть цей росподіл, що зумовлює саму продукцію, до цієї останньої, це. наочно, питання, належне до самої продукції. Коли б сказано було, що росподіл принаймні там і в тім значінню йде поперед продукцією і стає її передумовою, де вона залежить од певного росподілу знарядь продукції, то на це треба відповісти, що продукція дійсно має свої умови її передумови, які й творять собою її моменти. Останні на початку можуть являтися природні ми. В процесі самої продукції вони обертаються з природніх в історичні і, як що для одного періоду вони були природнього передумовою продукції, то для другого стають її історичним наслідком. В самій продукції вони раз-у-раз одмінюються. Напр., вживання машин змінює росподіл як знарядь продукції, так і продуктів, а сучасна велика земельна власність є результатом так само сучасного торгу її сучасної індустрії, як і застосований останньої до хліборобства.

Всі накидані вище питання в останній інстанції зводяться на те, як загально-історичні відносини вплітаються в продукцію, і на відношення продукції до історичного руху взагалі. Очевидячки, не питання належить до досліду і вияснення самої продукції.

Однак, як тривіяльно їх вище накидано, так коротко на них можна і відповісти. За всяким завойованням може бути троїстий кінець. Народ-завойовник або накидає завойованому народові свій власний спосіб продукції (напр., англійці й ірландці в ньому віці, почасті й в Індії), або залишає давній і задовольняється даниною (напр., турки й римляне), або ж починається взаємодія, звідки повстає щось нове, синтеза (почасті в германських завойованнях). В усіх випадках спосіб продукції — чи народа-завойовника, чи завойованого, чи виниклий зі злиття обох способів — зумовлює новий росподіл на далі. Хоч цей росподіл являє собою передумову для /22/ нового періоду продукції, сам він, однак, є продуктом продукції, не тільки історичної продукції взагалі, але й певної історичної продукції. Напр., монголи, що плюндрували Росію, поводились відповідно до своєї продукції: для скотарства великі незалюднені простори — найперша умова. Германські варвари зі властивим їм хліборобством на кріпаках і ізольованим життям на селі тим легше могли накинути ці умови римським провінціям, що тамтешня концентрація земельної власности вже цілком перевернула давніші системи хліборобства. Звичайно уявляється, що в певні періоди жилося тільки з грабунку. Але ж для того, щоб можна було грабувати, повинно щось бути для грабунку, отже продукція (Порівняй з цим примітку 33 па стор. 51 «Капіталу» (3-те нім. видання): «Воістину чудний пан Бастіа, що уявляє собі, немов би давні греки й римляни жили тільки з грабунку. Бо ж коли кілька віків живеться з грабунку, то мусить же щось існувати для грабунку, себ-то предмет грабунку мусить невпинно віпродуковатися», Прим. нім. вид.). І сам спосіб грабунку знову ж зумовлюється способом продукції. Напр., націю з розвиненою біржовою спекуляцією (В оригіналі стоїть „stockjobbing nation”, Прим. нім. вид.) не можна пограбувати на той самий спосіб, що й націю пастухів.

В особі раба знаряддя продукції грабується безпосередньо. Але в цім разі продукцію тої країни, що для неї його грабується, мусить бути організовано так, щоб вона дозволяла рабську працю, або (як у Південній Америці і т.д.) мусить бути утвореним такий спосіб продукції, що відповідав би рабству.

Закони можуть звіковічити якесь знаряддя продукції, напр., — землю, в певних родинах. Ці закони набувають економічного значіння тільки тоді, коли велика земельна власність є в гармонії з суспільною продукцією, як напр., — в Англії. У Франції, не зважаючи на велику земельну власність, було поширеним дрібне сільське господарство, чому першу й було розбито революцією. А звіковічення парцелювання, напр., за допомогою законів? Всупереч цим законам власність концентрується знову. Вплив законів для закріплення умов росподілу і їхній через те вплив на продукцію треба розглянути окремо.

c) Міна й ціркуляція. Сама ціркуляція є лишень певним моментом міни, або навіть — міною, розглядуваного в її цілости, скільки міна є посередницьким моментом між продукцією та зумовленими нею росподілом і споживанням: але /23/ скільки ці останні самі являють собою момент продукції, стільки, наочно, і міна міститься також в останній, як момент.

По-перше, ясно, що міна діяльностей і здібностей, що відбувається в самій продукції, належить безпосередньо до неї і складає її суть. По-друге, те саме має силу і для міни продуктів, скільки міна є засобом до вироблення готового продукту, призначеного для безпосереднього споживання. В цій мірі сама міна є актом, що міститься в продукції. По-третє, міна серед промисловців (В оригіналі стоїть „…poenannante exchange ami’chetf dea’ers und dealers”. Тут Маркс мав на оці як раз одне місце з Адама Сміта, де сказано: «Ціркуляція кожної країни поділяється на дві ріжні галузки: ціркуляція промисловців (dealers) між собою і ціркуляція між промисловцями й споживачами». Wealth of Nations, 2 том, 2 розділі. Слово dealers значить тут не просто купець чи крамар, але охоплює також і продуцента, Прим. нім. вид.) своєю організацією так само зумовлюється продукцією, як і сама продукційна діяльність. Міна стає незалежною поруч продукції, індиферентною відносно неї тільки в останній стадії, де продукт вимінюється безпосередньо для споживання. Але 1. не буває міни без поділу праці, чи як природнього, чи як навіть уже історичного результату, 2. приватна міна передбачає приватну продукцію, 3. інтензивність міни, її поширення та її рід зумовлюється розвитком і організацією продукції, напр., міна між містом і селом, міна на селі, в місті і т.д. Таким чином, міна в усіх її моментах виглядає або безпосередньо вміщеною в продукції, або ж нею зумовленою.

Осягнений нами результат полягає не в тім, що продукція, росподіл, міна, споживання — ідентичні, а в тім, що всі вони складають частини цілости, ріжниці в межах єдности. В суперечливості своїх зумовлень продукція охоплює і саму себе, і інші моменти. З неї раз-у-раз починається процес знову. Що міна й споживання не можуть мати переважного значіння, — це ясно само собою. Так само це має силу і для росподілу, як росподілу продуктів. Але як росподіл чинників-продукції, він сам є моментом продукції. Отже певна [форма 1 продукції зумовлює певні [форми] споживання, росподілу, міни і певні відношення цих ріжних моментів між собою. Певна річ, і продукція в своїй однобічній формі зумовлюється, зі свого боку, іншими моментами: напр., коли поширюється ринок, себ-то сфера міни, то зростає розмір продукції і поглиблюється її поділ. /24/

Зі зміною росподілу змінюється продукція, напр., з концентрацією капіталу, з ріжним поділом населення на сільське та міське і т.д. Нарешті, продукцію зумовлює споживча потреба. Між ріжними моментами відбувається взаємодія. Це трапляється в кожній органічній цілості.

 

3. Метода політичної економії.

Коли ми розглядаємо певну країну з політико-економічного погляду, то починаємо з її населення, з росподілу його між класами, містом, селом, морем, між ріжними галузями продукції, з вивозу й довозу, річної продукції й споживання, товарових цін, і т.д. Здається, найбільш вірним є починати з реального й конкретного, зі справжньої передумови, отже, напр., в політичній економії з населення, що є основою і суб’єктом всього суспільного акту продукції. Однак, при ближчому розгляді це стає помилкою. Населення є абстракцією, коли я, напр., відкину класи, що з них воно складається. Ці класи знову — порожнє слово, коли я не знаю елементів, на яких вони стоять, напр., найманої праці, капіталу і т.д. Ці останні передбачають міну, поділ праці, ціну і т.д. Капітал, напр., ніщо без найманої праці, без вартости, грошей, ціни і т.д. Отже, коли б я почав з населення, то це було б хаотичним уявленням цілости, і шляхом ближчих означень я доходив би аналітично до чим раз простіших понять: від представленого конкретного до чим раз тоншого абстрактного, поки не дійшов би до найпростіших означень. Звідси довелося б мені знову роспочати поворотну мандрівку, поки я, кінець-кінцем, не дійшов би знову до населення, але цього разу вже не як до хаотичної уяви цілости, а як до багатої на численні зумовлення й відношення сукупности. Перший шлях — це той, що ним історично пішла політична економія від свого народження. Економісти сімнадцятого віку, напр., починають завжди з живої цілости, з населення, нації, держави, кількох держав і т.д.; а кінчають вони завжди тим, що шляхом аналізи знаходять де-котрі означальні абстрактно-загальні відношення, от як поділ праці, гроші, вартість і т.д. Ледви тільки ці поодинокі моменти більш-менш було зафіксовано й абстраговано, економічні системи почали підніматися від простого — от як праця, поділ праці, потреба, мінова вартість — до держави, до міни між націями і до світового ринку. Науково вірною є, наочно, остання метода. Конкретне є тому конкретним, /25/ що воно є сполученням багатьох зумовлень, отже, єдністю в ріжноманітності. Тим то в думанню виявляється воно як процес сполучування, як результат, а не як вихідна точка, дарма що в дійсності воно є вихідною точкою, а через те й вихідною точкою розглядання й уявлювання. На першім шляху повне уявлення випаровує до абстрактного означення; на другім абстрактні означення ведуть до відпродукції конкретного шляхом думання. Тим то Геґель створив собі ілюзію, розуміючи реальне як результат думання, що само в собі об’єднується, поглиблюється і само з себе розвивається, тим часом коли метода підноситися від абстрактного до конкретного є тільки засобом, за допомогою якого думання засвоює собі конкретне, духовно відпродуковує його як конкретне. Однак, це ні в якому разі не є процесом походження самого конкретного. Найпростіша економічна категорія, скажім, напр., мінова вартість, як свою передумову передбачає населення, населення, що продукує в певних умовах, а також певні форми родини, громади чи держави і т.д. Вона ніколи не може існувати інакше, як абстрактне однобічне відношення вже даної конкретної й живої цілости.

Навпаки, як категорія, мінова вартість існує ще з-за часів перед потопом. Тим то для свідомости, а філософічна свідомість означується тим, що для неї свідоме думання є дійсною людиною і усвідомлений світ є дійсним світом лишень як такий, — для свідомости рух категорій являється дійсно творчим актом — котрий, на жаль (?), дістає лишень штовхана зовні — актом, що його результатом є світ, і це — але тут ми знову маємо тавтологію — є стільки вірно, скільки конкретна цілість, як гадана цілість, як гадана конкретність. є дійсно продуктом думання, розуміння: це ні в якому разі не продукт поняття, що думає поза або понад наочним спостеріганням чи уявлюванням і само себе породжує, а перероблення спостерігання й уявлювання в поняття. Цілість, якою вона з’являється в голові як гадана цілість, є продуктом голови, що думає, що засвоює собі світ єдино можливим для себе способом, способом, одмінним від мистецько-релігійно-практично-духовного засвоєння цього світа. Реальний суб’єкт ввесь час лишається існувати поза головою в своїй самостійності доти, доки голова ставиться до нього саме лишень спекулятивно, лише теоретично. Тим то при теоретичній методі [політичної економії] суб’єкт, суспільство, мусить повсякчас бути в нашій уяві передумовою. /26/

Та чи не мають ці прості категорії також незалежного історичного чи природнього існування перед більш конкретними? Ηa depend. Напр., Геґель слушно починає свою філософію права з посідання, як з найпростішого правного відношення суб’єкта. Але ніякого посідання не існує перед родиною або перед відношеннями панування й покори, що суть далеко конкретнішними відношеннями. Тому, було б вірним сказати, що існують родини, племінні цілості, що ще лишень посідають, але не мають власности. Найпростіша категорія виявляється, отже, як відношення простих родин та племінних товариств до власности. В ранньому суспільстві являється вона більш простим відношенням розвинутого організму, але більш конкретний субстрат, чиїм відношенням є посідання, є завжди передумовою. Можна уявити собі поодинокого дикуна-посідача. Але тут посідання не є правним відношенням. Не вірно, що посідання історично розвивається в родину. Навпаки, воно завжди передбачає цю «конкретнішу правну категорію». Однак, і тоді все ж лишалося б, то ярості категорії суть відбиттям відносин, у яких реалізувалося б менш розвинуте, конкретне, не встановлюючи ще тої многобічнішої залежности, чи многобічнішого відношення, що духовно відбивається в конкретній категорії, тим часом як більш розвинуте конкретне затримує цю саму категорію, як підпорядковане відношення.

Гроші можуть існувати, і історично існували перше, ніж існували капітал, банки, наймана праця і т.д. Отже, з цього боку можна сказати, що простіша категорія може відбивати в собі командні відносини менш розвинутої цілости, [відносини], що історично існували перше, ніж цілість розвинулася в напрямі, відбитому в конкретнішій категорії. До такої от міри закони абстрактного думання, що підноситься від найпростішого до комбінованого, відповідають дійсному історичному процесові.

З другого боку можна сказати, що існують дуже розвинуті, але все ж історично менш достиглі суспільні форми, в яких містяться вищі економічні форми, напр., кооперація, розвинутий поділ праці і т.д., без жадних грошей, напр., у Перу.

Також у слав’янській громаді гроші та міна, що їх викликає, або зовсім не виявляються, або ж виявляються дуже мало в межах поодиноких громад, але з’являються на їхніх кордонах, в зносинах з іншими громадами; взагалі є помилкою приймати міну в осередку громади за початковий конституантний /27/ елемент. Навпаки, вона виявляється на початку більше в відносинах ріжних громад між собою, ніж у відносинах між членами одної й тої самої громади. Далі: хоч гроші починають грати певну ролю дуже рано і всебічно, однак у старовину їм судилося бути командним елементом лишень в однобічно означених націй, у торговельних націй; і навіть у найрозвиненішій старовині, у греків та римлян, повний розвиток грошей, що є передумовою сучасного буржуазного суспільства, виявляється лишень за часів їхнього роскладу. Отже. ця цілком проста категорія історично найбільш інтензивно виявляється тільки серед найрозвиненіших суспільних відносин. Ні в якому разі не проймаючи (?) всіх економічних відносин; напр., в римській державі, за часів її найбільшого розвитку, основою лишалися натуральний податок і натуральні повинності. Грошева справа повнотою була там розвинулася власне лишень у війську, вона також ніколи не обхоплювала і праці, як цілости.

Таким чином, хоч проста категорія може історично існувати й перед більш конкретною, але в свому повному внутрішньому й зовнішньому розвиткові вона може належати саме тільки до комбінованих (?) суспільних форм, тим часом, коли більш конкретна категорія була повно розвинутою і в якійсь менш розвинутій суспільній формі.

Праця — цілком проста категорія. Та й уявлення про неї в цій загальності — як про працю взагалі — є прадавнім. Однак, з економічного боку «праця», розглянута в цій простоті, є так само сучасна категорія, як і ті відносини, що створюють цю просту абстракцію. Монетна система, напр., розуміє багатство ще цілком об’єктивно, як річ [?] (Тут не можна розшифрувати двох слів. Вони виглядають немов би „поза собою” ausser sich, Прим. нім. вид.) у грошах. Відносно цієї точки погляду було великим поступом, коли мануфактурна чи комерційна система перенесла джерело багатства з речи в суб’єктивну діяльність — в комерційну та мануфактурну працю. Але сама ця діяльність все ще розуміється лишень обмежено, як така, що робить гроші. Відносно цієї системи дальшим поступом є фізіократична система, що певну форму праці — хліборобство — вважав за творця багатства, а самий об’єкт добачає вже не в одягу грошей, а як продукт взагалі, як загальний результат праці. Але цей продукт, в згоді з обмеженістю цієї діяльности, є ще лишень природньо означеним /28/ продуктом. Хліборобство продукує, земля продукує par exellence. Було величезним поступом з боку Адама Сміта відкинути всяку означеність діяльности, що утворює багатство, [поставити] на це місце престо працю, не мануфактурну, не комерційну, не хліборобську і не одну й другу. Разом з абстрактним поняттям про діяльність, що утворює багатство, маємо ми також загальне поняття про предмет, що його означено як багатство, про продукт взагалі, або знов таки про працю взагалі, але як про минулу урічевлену працю. Який тяжкий і великий був цей перехід, видно з того, що сам Адам Сміт часами ще вертається до фізіократичної системи. Отож, могло б здаватися, що цим немов би знайдено було лишень абстрактний вислів для найпростішого і прадавнішого відношення, в якому люде — в кожній суспільній формі — виявляють себе як продуценти. З одного боку це вірно. З другого — ні.

Байдужість до якогось певного роду праці передбачає дуже розвинену сукупність дійсних родів праці, з яких ні один не опановує все. Так, найзагальніші абстракції виникають взагалі тільки в найбагатшому конкретному розвиткові, де одне стає спільним для багатьох, спільним для всіх елементів. Тоді вони перестають мислитися лише в осібній формі. З другого боку, ця абстракція праці взагалі є лишень результатом конкретної сукупности праць. Ця байдужість до якоїсь певної праці відповідає тій суспільній формі, коли індивіди легко переходять від одної праці до другої і коли певний рід праці є для них випадковим, а тому й байдужим. Тут праця не тільки в категорії, але і в дійсності зробилася засобом творення багатства взагалі і перестала бути такою працею, що, як означення, зрослася з індивідом у певній осібності. Такий стан є найбільш розвинутим у найсучаснішій формі буття буржуазного суспільства, в Сполучених Державах. Отже, тут абстракція категорії «праця», «праці взагалі», праці sans phrase вихідна точка сучасної політичної економії, вперше стає практичною правдою. Отже, найпростіша абстракція, яку сучасна економія ставить на чолі, і яка висловлює прадавнє й дійсне для всіх суспільних форм відношення, являється, однак, тільки в цій абстракції практичною правдою, як категорія найсучаснішого суспільства. Можна було б сказати, що те, що в Сполучених Державах є історичним продуктом, — ця байдужість до якоїсь певної праці —. у Росіян, напр., є самородною /29/ властивістю. Але, по-перше, це — велика ріжниця, чи варвари мають здібність до всього пристосовуватися, чи цівілізовані самих себе до всього пристосовувати. А потім у Росіян цій байдужості до означености праці відповідає на практиці традиційна звичка до цілком певної праці; з цього стану їх можуть вибивати лише впливи зовні.

Цей приклад праці наочно доводить, то навіть найабстрактніші категорії, не зважаючи на їхню придатність — саме завдяки їхній абстрактності — для всіх епох, що ці категорії, при означеності самої цієї абстракції, суть, однак, продуктом історичних відносин і мають свою повну силу тільки для цих відносин і тільки серед них.

Буржуазне суспільство — це найбільш розвинена й многобічна історична організація продукції. Категорії, що висловлюють його відношення, зрозуміння його організації, дають йому разом з тим і змогу зрозуміти організацію і продукційні відносини всіх тих загиблих суспільних форм, що на їхніх руїнах та елементах воно будується, почасті волочачи за собою непереборені ще залишки їх, почасті розвиваючи до повного значіння те, що було лише в натяках і т.д. Анатомія людини — ключ до анатомії мавпи. Натяки на щось вище в нижчих родах тварин можна зрозуміти лишень тоді, коли це вище само є вже відомим. Буржуазна економіка дає ключ до античної і т.д. Але ні в якому разі не в згоді зі способом тих економістів, що замазують усякі історичні ріжниці і в усіх суспільних формах бачать буржуазні форми. Можна зрозуміти данину, десятину і т.д., як що знати земельну ренту. Але ідентифікувати їх з останньою не можна.

Тому далі, що буржуазне суспільство само є лишень суперечливою формою розвитку, то відносини колишніх форм можна зустрінути в ньому в цілком покаліченій формі, а то навіть і в новій оболонці, напр., громадська власність. Тим то, коли вірно, що категорії буржуазної економіки правдиві для всіх інших суспільних форм, то це треба приймати тільки cum grano salis. Ці форми можуть мати в собі ті самі категорії в розвиненому, покаліченому, в карикатурному і т.д. вигляді, завжди у вигляді істотно відмінному. Так званий історичний розвиток взагалі спирається на те, що остання форма розглядає минулі як ступінь до себе самої і завжди розуміє їх однобічно, бо вона рідко і лишень за цілком певних умов здатна сама себе критикувати: тут, звичайно, мова йде не про такі історичні періоди, що самим собі здаються часами занепаду. /30/ Християньска релігія була здатна сама собі зарадити в справі об’єктивного зрозуміння колишніх мітологій аж тоді, коли її самокритика до певної міри була готова, так мовити, dynamei. Так і буржуазна економіка дійшла до зрозуміння феодального, античного, східного суспільства аж тоді, коли почалася самокритика буржуазного суспільства. Скільки буржуазна економіка і мітологічно не ототожнювала себе просто (?) з минувшиною, то й її критика минувшини, а саме феодального [суспільства], з яким вона мала ще безпосередньо боротися, була подібною до тої критики, що її християнство звертало проти поганства, або ж протестантизм проти католицізму.

Як взагалі в кожній історичній соціяльній науці, так само і в розвиткові економічних категорій треба завжди твердо пам’ятати, що і в дійсності, і в голові суб’єкт — тут сучасне буржуазне суспільство — є даним, і що через це категорії висловлюють форми існування, умови існування, часто тільки окремі боки цього певного суспільства, цього суб’єкта, чому й [політична економія], як наука, ще ніяк не починається вже там, де лишень про неї, як про таки, заходить мова. Це треба твердо пам’ятати, бо воно відразу дає нам провідну засаду в справі поділу предмета.

Наприклад, ніщо не здається більш відповідним природі річей, як почати з земельної ренти, з земельної власности, бо ж її звязано з землею, цим джерелом всякої продукції і всякого існування, як також з першою формою продукції серед усіх до певної міри осілих суспільств — хліборобством. Але це було б найбільшою помилкою. В усіх суспільних формах буває якась певна продукція, що переважає всі інші, чому й умови її встановлюють усім іншим їхнє місце і вплив.

Це — те загальне освітлення, в якому зникають усі інші фарби і яке модифікує їх у їхній окремішності. Це — особливий етер. що встановлює властиву вагу всякого сущого в ньому існування.

Візьмім, напр., скотарські народи (виключно ловецькі чи рибальські народи лежать поза тим пунктом, де починається дійсний розвиток). У них трапляється певна форма хліборобства, спорадична форма. Земельну власність зумовлюється цією формою. Вона — спільна, і що форму вона зберігає в більшій чи меншій мірі залежно від того, чи ці народи ще — більше чи менше — міцно тримаються своєї традиції, напр., земельна власність у слав’ян. У народів з осілим хліборобством — ця осілість є вже великим поступом —- там, де /31/ таке хліборобство панує, от як в античному та феодальному суспільстві, там сама промисловість з її організацією і форми власности, що їй відповідають, мають землевласницький характер; там суспільство або цілком залежне від хліборобства (der Agrikultur (В оригіналі стоїть „ihr”, Прим. нім. вид.)), от як у давніших римлян, або, як напр., за часів середньовіччя, будує міста в їхніх відносинах на зразок організацій села. Сам капітал — скільки він не є чисто грошевим капіталом — має в середні віки цей землевласницький характер традиційного ремісничого знаряддя (?) і т.д.

В буржуазному суспільстві — навпаки. Хліборобство чим раз більше стає лишень одного з галузей промисловости і цілком опановується капіталом. Так само й земельна рента. В усіх формах, де панує земельна власність, переважає ще природне відношення. Де ж панує капітал, там переважає суспільний, історично витворений елемент. Земельної ренти не можна зрозуміти без капіталу, капітал же без земельної ренти — можна. Капітал — це економічна сила буржуазного суспільства, що все опановує. Він мусить бути вихідною й кінцевою точкою, і його треба дослідити раніше, ніж земельну власність. Після розгляду кожного з них зокрема повинно розглянути їхнє взаємовідношення.

Отже було б недоречним і помилковим розглядати економічні категорії одну за одною в такім порядкові, в якім вони історично грали командну ролю. Навпаки. їхня послідовність зумовлюється тим відношенням, в якому вони стоять одна відносно одної в сучасному буржуазному суспільстві і яке є просто протилежним тому, що здається відповідним природі річей або ж послідовності історичного розвитку. Мова йде не про те місце, що його мали економічні відношення в певній послідовності ріжних суспільних форм історично. Ще менше — про їхню послідовність «в ідеї» (Прудон), що є лишень перекручуванням (?) розуміння історичного руху. А про їхню організацію в осередку сучасного буржуазного суспільства.

Чистоту (абстрактну означеність), в якій торговельні народи — фінікійці її картагенці — з’являються в стародавньому світі, як раз дано саме переважною ролею хліборобства серед тогочасних народів. Як торговельний чи грошовий капітал, він виявляється в цій абстракції саме там, де ще не став переважним елементом у суспільстві. Ломбардці, жиди мають те саме становище серед хліборобських середньовічих суспільств. /32/

Дальшим прикладом того ріжного становища, яке одні й ті ж категорії прибирають на ріжних ступнях суспільства, може служити ось що: одна з останніх форм буржуазного суспільства, акційні товариства, з’являється також і на початку цього суспільства, в формі великих упривілейованих торговельних компаній, з забезпеченими монополіями.

Саме поняття національного багатства прохоплюється в економістів сімнадцятого віку в такій формі — розуміння це частинно існує далі ще й у економістів вісімнадцятого віку — що багатство утворюється лише для держави, але ж сила останньої залежить від цього багатства. Це була ще та несвідомо-лицемірна форма, в якій саме багатство та витворювання його оголошувано було за мету сучасних держав і в якій самі держави розглядувано було тільки як засіб до витворювання багатства.

Поділ предмету треба переводити, очевидно, таким чином, що посамперед [треба дослідити] загальні абстрактні означення, котрі тому саме, в більшій чи меншій мірі, належать до всіх форм суспільства, але в виясненім вище розумінню. По-друге, ті категорії, які витворюють внутрішню організацію буржуазного суспільства і на які спираються основні класи. Капітал, наймана праця, земельна власність, їхні відносини між собою. Місто й село. Три великих суспільних класи. Міна між ними. Ціркуляція. Кредит (приватний). По-третє, усуцільнення буржуазного суспільства в формі держави. Розглядуваної відносно самої себе. «Непродуктивні» класи. Податки: Державний борг. Публічний кредит. Населення. Колонії. Еміграція. По-четверте. Міжнародні відносини продукції. Міжнародній поділ праці. Міжнародня міна. Вивіз і довіз. Вексльовий курс. По-п’яте. Світовий ринок та кризи.

 

4. Продукція, засоби продукції і продукційні відносини. Відношення продукції і умови комунікації. Форми держави і власности в відношенню до продукційних відносин та до умов комунікації. Правні відносини. Родинні відносини.

Нотабене що до пунктів, які тут треба нагадати та яких не вільно забувати:

1. Війна сформувалася раніше, ніж мир: [треба було б змалювати] той спосіб, як через війну та в арміях і т.д. певні /33/ економічні відношення, напр., наймана праця, машини і т.д. розвиваються раніше, ніж в осередкові буржуазного суспільства. Також і відношення між продуктивною силою та умовами комунікації стає особливо наочним в армії.

2. Відношення досьогочасного ідеалістичного способу писання історії до реалістичного. Особливо так звана історія культури, давня історія релігії і держав.

При нагоді може бути де-що сказано й про ріжні способи досьогочасного писання історії. Так званий об’єктивний. Суб’єктивний. (Моральний і інші). Філософічний.

3. Другорядне та третьорядне. Взагалі виведені, запозичені, але не первісні продукційні відносини. Тут [треба розглянути] ролю міжнародніх відносин.

4. Закиди що до матеріялізму цього погляду. Відношення до натуралістичного матеріялізму.

5. Діялектпка понять продуктивної сили (засобів продукції) та продукційного відношення, діялектика, межі якої треба визначити, і яка не знищує, реальної ріжниці.

6. Перівне відношення розвитку матеріяльної продукції, напр., до мистецької. Взагалі поняття поступу не треба брати в звичайній абстракції. В мистецтві і т.д. цю диспропорціональність ще не так важно і не так тяжко зрозуміти, як у сфері саме практично-соціяльннх відносин, напр., відношення освіти Сполучених Держав до Європи. Але особливо тяжкий пункт, який тут треба розглянути, — це той. чому продукційні відносини зазнають неоднакового (?) розвитку, як правні відносини. Отже, напр., відношення римського приватного права (в карному та публічному це трапляється менше) до сучасної продукції.

7. Цей погляд являється неминучим наслідком розвитку. Але визнання прав випадку. Varia (В оригіналі: „Va”, Прим. нім. вид.). (Воля (Freiheit, прим. пер.) — та ще інше). (Вплив засобів комунікації). Всесвітня історія власне (В оригіналі: „еgtl”, Прим. нім. вид.) не завжди в історії як всесвітньо-істор[ичний] результат.

Вихідну точку [треба], певна річ, брати в залежності від природи: суб’єктивно і об’єктивно, племена, раси і т.д.

Що до мистецтва, то відомо, що певні часи його росквіту ніяк не стоять у відношенню до загального розвитку суспільства, отже, і до матеріяльної основи, до цього, так би сказати, кістяка його організації. Напр., греки в порівнанню з сучасними /34/ або також Шекспір. Що до певних форм мистецтва, от як напр., епос, то навіть визнано, що вони в своїй класичній, епохальній у світовій історії формі — ніколи вже відновитись не можуть, ледви лишень почалася мистецька продукція, як така: що, отже, в обсягові самого мистецтва певні визначні форми його можливі лише на низькім ступні мистецького розвитку. Коли таке й трапляється в осередку самого мистецтва в ріжних відношеннях його родів між собою, то вже менше дивним є те, що трапляється в відношенню цілого обсягу мистецтва до загального розвитку суспільства. Трудність полягає лише в загальній формуловці тих суперечностей. А ледви їх спеціфіковано, стають вони вже поясненими. Візьмім, напр., відношення грецького мистецтва, а згодом Шекспіра, до сучасности. Відомо, що грецька мітологія була не тільки арсеналом грецького мистецтва, але й його ґрунтом. Хиба той погляд на природу та суспільні відносини, що лежать в основі грецької фантазії, а через те й грецького [мистецтва], можливий при автоматах, залізницях, локомотивах та електричному телеграфі? Де місце Вулканові поруч Робертс і Ко, Юпітерові поруч громовідводу та Гермесові поруч credit mobilier? Всяка мітологія перемагає, опановує сили природи та формує їх у фантазії і за допомогою фантазії: отже, і зникає разом зі справжнім опанованням тих сил. Що станеться з Фамою поряд з Printinghousesquare (Друкарня „Times” у Лондоні, Прим. нім. вид.)? Грецьке мистецтво має своєю передумовою грецьку мітологію, себ-то природу і саму суспільну форму, вже несвідомо по-мистецькому оброблені народньою фантазією. Це — її матеріял. Не всяка будь-яка мітологія, не всяке будь-яке несвідоме мистецьке оброблення природи. (Тут міститься, між іншим, все предметне, отже [також] і суспільство). Єгипетська мітологія ніколи не могла бути ґрунтом чи материним лоном грецького мистецтва. Але в кожнім разі [мусила бути] якась мітологія. Отже, такий суспільний розвиток, що виключає всяке мітологічне відношення до природи, всяке мітологізування природи, і, отже, вимагає від артиста фантазії, незалежної від мітології, такий розвиток ніяк не [міг] [творити ґрунту для грецького мистецтва].

З другого боку: чи можливий Ахілес поруч пороху та олива? Або взагалі Іліяда поруч друкарського пресу та друкарської машини? Чи не змовкають неминуче співи, саги та муза, а через те й неодмінні умови епічної поезії з появою друкарської підойми? /35/

Але трудність полягає не в тім, щоб зрозуміти, що грецьке мистецтво та епос сполучені з певними суспільними формами розвитку. Трудність полягає [в зрозумінню] того, що вони ще й досі дають нам мистецьку втіху та в певнім відношенню вважаються нами за норму й недосяжний зразок.

Чоловік не може знову зробитися дитиною, не стаючи смішним. Але чи ж не тішить його наївність дитини і чи не мусить він сам змагатися до того, щоб на вищому ступні відпродуковувати свою справжню суть, чи в дитячій природі не воскресає в кожну епоху її власний характер у природності дитини? Чому ж би соціяльному дитинству людства там, де воно найкраще розвинуто, не бути вічно привабливим, як ступінь, що ніколи не повернеться? Бувають невиховані діти і діти мудрі, як старі люде. Багато давніх народів належить до цієї категорії. Нормальними дітьми були греки. Привабливість їхнього мистецтва для нас не стоїть у суперечності до того нерозвиненого ступня суспільства, на якому воно зросло. Навпаки, воно — його результат, навпаки, воно неподільно сполучене з тим, що недостиглі суспільні умови, серед яких воно виникло тай могло лише виникнути, ніколи не можуть повернутися.

(Тут манускрипт уривається). /36/

 

 

 

ДО КРИТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ /37/

ПЕРЕДМОВА

Я розглядаю систему буржуазної економії в такій черзі: капітал, земельна власність, наймана праця, держава, зовнішній торг, світовий ринок. Під трьома першими рубриками досліджую я економічні умови життя трьох великих клас, що на них роспадається сучасне буржуазне суспільство; звязок трьох інших рубрик плигає в вічі. Перший відділ першої книги, де йде мова про капітал, складається з таких розділів: 1. товар; 2. гроші або проста ціркуляція; 3. капітал взагалі. Два перших розділи творять зміст цього зошиту. Весь матеріял лежить переді мною в формі монографій, написаних .у ріжні дуже віддалені один від одного періоди для власного зрозуміння, а не для друку; звязати їх до купи та обробити відповідно до поданого плану — це буде залежати від зовнішніх обставин.

Загального вступу, що я накидав, я не друкую, бо при ближчому розмірковуванні мені здається шкідливим передхоплювати наперед ті висновки, що їх іще має бути доведено, і той читач, що взагалі має охоту йти за мною, мусить рішитися йти поволі від поодинокого до загального. Навпаки, декілька вказівок що до ходи моїх власних політико-економічних студій здаються мені тут до діла.

Моїм фахом було студіювання юриспруденції, над чим, однак, я працював лишень як над підрядною дисціпліною поряд філософії та історії. В роках 1542-43, як редактор «Райнської Газети», опинився я в скрутному становищі, коли мені довелося говорити про так звані матеріяльні інтереси. Дебати в райнському ландтазі про крадіж дров і парцелювання земельної посілости, урядова полеміка, що її пан фон-Шапер, тодішній обер-президент райнської провінції, роспочав з «Райнською Газетою» про становище мозельських селян, нарешті — дебати про вільний торг чи охоронне мито, дали мені першу спонуку до моєї праці над економічними питаннями. /39/ З другого боку, за тих часів, коли добра воля «йти далі» переважала знаття справи, в «Райнській Газеті» ставало чути слабо забарвлений філософією відгомін французького соціялізму й комунізму. Я заявився проти цього партацтва, але разом з-тим у суперечці з «Загальною Авґебургською Газетою» одверто признався в тім, що мої попередні студії не дозволяють мені зважитися на якусь гадку про зміст французьких напрямів. Я охоче причепився до ілюзій керовників «Райнської Газети», котрим здавалося, що менш гострим тоном часопису можна буде врятувати її від винесеного вироку смерти, — щоб з публічної арени повернутися в учений кабінет.

Першою працею, роспочатою для розвязання тих сумнівів, що мене штурмували, була критична ревізія геґелівської філософії права, праця, вступ до якої з’явився в 1844 р. в „Deutsch-Franzφsische Jahrbόcher”, що виходили в Парижу. Мій дослід зводився до того висновку, що правних відносин, як і державних форм, не можна зрозуміти ані з самих себе, ані з так званого загального розвитку людського духу, а що вони коріняться швидче в матеріяльних умовах життя, сукупність котрих Геґель, за прикладом англійців та французів XVIII віку, називає «буржуазним суспільством», та що анатомію буржуазного суспільства треба шукати в політичній економії. Досліджування останньої, роспочате мною в Парижу, я провадив далі у Брюселю, куди я переселився через наказ пана Ґізо про вислання мене з Парижу. Загальний результат, до якого я дійшов, і який, ледви я його знайшов, вже завжди служив мені провідною ниткою в моїх студіях, можна коротко формулувати так: В суспільнім творенню свого життя люде входять у певні, неминучі, од їхньої волі незалежні відносини, в продукційні відносини, що відповідають певному ступневі розвитку їхніх матеріяльних продукційних сил. Сукупність цих продукційних відносин творить економічну структуру суспільства, реальну базу, на якій підноситься юридична й політична надбудова і якій відповідають певні суспільні форми свідомости. Спосіб продукції матеріяльного життя зумовлює соціяльний, політичний і духовний процес життя взагалі. Не свідомість людей зумовлює їхнє буття, а навпаки — їхнє буття зумовлює їхню свідомість. На певнім ступні свого розвитку матеріяльні продукційні сили суспільства стають у суперечність до сучасних їм продукційних відносин, або, вживаючи для цього юридичного вислову, до відносин власности, серед яких вони досі рухалися. З форм розвитку /40/ продукційних сил ці відносини обертаються в пута на нього. Тоді заходить епоха соціяльної революції. Зі зміною економічних підвалин перекидається, повільно чи хутко, ціла велетенська надбудова. При розгляді таких переворотів завжди слід одріжняти матеріяльний переворот в економічних умовах продукції, що його можна констатувати з природниче-науковою докладністю, від юридичних, політичних, релігійних та мистецьких і філософічних, коротко — ідеологічних форм, у яких люде усвідомлюють собі цей конфлікт та його розвязують. Як не можна судити про те, чим є індивід, з того, що він сам про себе думає, так само не можна судити й про якусь епоху перевороту на підставі її свідомости; навпаки, цю свідомість треба вияснювати з суперечностей матеріяльного життя, з сучасного їм конфлікту між суспільними продуктивними силами та продукційцими відносинами. Ні одна суспільна формація ніколи не гине доти, доки не розвинуто всіх тих продуктивних сил, для яких вона дає досить простору, а нові вищі продукційні відносини ніколи не заступають її місця, доки не народяться в лоні самого старого суспільства матеріяльні умови для їхнього існування. Тим то людство завжди ставить собі тільки такі завдання, які воно може розвязати, бо коли придивитися докладніше, то завжди виявляється, що саме завдання виникає тільки там, де матеріяльні умови його розвязання вже існують або, принаймні, перебувають у процесі свого творення. В загальних рисах, як поступові епохи економічного формування суспільства можна зазначити азіятський, античний, феодальний та сучасний буржуазний способи продукції. Буржуазні продукційні відносини суть останньою антагоністичною формою суспільного процесу продукції, антагоністичною в розумінню не індивідуального антагонізму, а того, що виростає з суспільних умов життя індивідів; але продуктивні сили, що розвиваються в лоні буржуазного суспільства, утворюють рівночасно й матеріяльні умови для усунення цього антагонізму. Тим то цією суспільною формацією кінчається передісторія людського суспільства.

Фрідріх Енґельс, що з ним я, з часів появи його геніяльного нарису до критики економічних категорій, в „Deutsch-Franzφsische Jahrbόcher”, листовно підтримував повсякчасну міну думок, іншим шляхом (порівняй його «Становище трудящих клас в Англії») дійшов до однакового зі мною результата, і, коли він на весні 1845 року оселився також у Брюселю, вирішили ми спільно висвітлити протилежність наших поглядів /41/ ідеологічним поглядам німецької філософії, на ділі ж звести рахунки з нашим попереднім філософічним сумлінням. Намір було виконано в формі критики післягеґелівської філософії. Рукопис, два грубих томи вісімки, вже дійшов був до місця його видання у Вестфалії, коли ми дістали звістку, що змінені обставини не дозволяють його друкувати. Ми віддали рукопис на гострозубу критику мишам з тим більшою охотою, що ми осягли своєї істотної мети — вияснення предмету самім собі. Споміж роскиданих праць, у яких ми тоді подавали публіці наші погляди з того чи іншого боку, я згадаю тільки складений мною й Енгельсом спільно «Маніфест комуністичної партії» та оублікований мною „Discours sur le libre ιchange “. Істотні точки нашого погляду були вперше науково, хоч лише й полемічно, викладено в моїм творі, виданім у 1847 р. та скерованім проти Прудона: „Misθre de la Philosophie etc”. Написану німецькою мовою розвідку про «Найману працю», де я з’єднав до купи свої доклади на цю тему в Брюсельському Німецькому Робітничому Товаристві, було спинено в друці февральською революцією і спричиненим нею ґвалтовним висланням мене з Бельгії.

Видавання «Нової Райнськоі Газети» в 1848 і 1849 роках та події, що трапилися пізніше, перебили мої економічні студії і я зміг відновити їх лишень у 1850 році в Лондоні. Величезний матеріял для історії політичної економії, що його нагромаджено в британському музею, сприятлива точка огляду, що її дав Лондон для спостерігання буржуазного суспільства, насамкінець — та нова стадія розвитку, що в неї, здавалося, останнє вступає з відкриттям каліфорнійського та австралійського золота, спонукнули мене відновити студії з самого початку та критично перевірити себе на, новому матеріялі. Ці студії, здавалося, заводили мене почасті самі собою до цілком далеких дисціплін, на яких я мусив затримуватися довший або коротший час. Але власне час, що я міг його використовувати, зменшувався через владну необхідність заробіткової діяльности. Моє восьмирічне співробітництво в першому англійсько-американському часописові, «Нью-Йоркській Трибуні», змушувало мене надзвичайно роскидатися в студіях, бо я лишень винятково звертався до властивого газетного кореспондування. Однак, статті про значніші економічні події в Англії та на континент складали таку значну частину моїх нарисів, що я був змушений обізнатися з практичними деталями, /42/ які лежали поза обсягом властивої науки політичної економії.

Цей начерк ходи моїх студій на полі політичної економії повинен довести тільки те, що мої погляди, як би їх не розглядати і як би вони мало не погоджувалися з користолюбними пересудами гнобительських клас, суть наслідком совісного довгорічного досліду. Але ж при вступі до науки, як і при війстю до пекла, мусить бути поставлено домагання:

Qui si convien lasciare ogni sospetto,
Ogni vittΰ convien che qui si morta.

Л о н д о н, у січні 1859.

Карл Маркс. /43/

 

 

 

Перша частина / Капітал взагалі.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

Товар.

На перший погляд буржуазне багатство є велетенським скупченням товарів; окремий товар — його елементарне буття. Але кожний товар представляється під подвійною точкою погляду: споживчої вартости і мінової вартости[1].

Товар, кажучи мовою англійських економістів, то посамперед «якась річ — потрібна, пожиточна, або приємна для житія», предмет людських потреб, засіб до життя в широкому розумінні слова. Це буття товару як споживчої вартости та його природне наочне існування збігаються. Пшениця, напр., має особливу споживчу вартість, у відміну від споживчих вартостей бавовни, шкла, паперу і т.д. Споживча вартість має вартість тільки для споживання і реалізується тільки в процесі споживання. Одну й ту саму споживчу вартість може бути використано ріжно. Однак, суму можливих пожиточних ужитків обмежено в її бутті, як речи з певними властивостями. Далі, її означується не тільки якісно, але й кількісно. В згоді зі своїми природніми властивостями ріжні споживчі вартості мають ріжні міри, напр.. шефель пшениці, стопа паперу, лікоть полотна і т.д.

Якою б не була суспільна форма багатства, споживчі вартості завжди творять його зміст, цілком од цієї форми незалежний. /45/ Зі смаку пшениці не пізнати, хто її виробляв, — російський кріпак, французький дрібний селянин чи англійський капіталіст. Хоч споживча вартість і є предметом суспільних потреб, чому й перебуває в суспільнім звязкові, проте вона не виявляє собою ніяких суспільних продукційних відносин. Візьмім як приклад споживчої вартости товар — діямант. На діяманті не можна спостерегти, що він — товар. Де він служить споживчою вартістю, чи естетично — на грудях кокотки, чи механічно — в руці шліфіра, там він є не товаром, а діямантом. Бути споживчою вартістю — це неодмінна передумова для товару, бути ж товаром — таке означення для споживчої вартости є зовсім не обов’язковим. Споживча вартість у цій своїй байдужості що до економічної форми свого означення, себ-то споживча вартість як споживча вартість, лежить поза колом дослідів політичної економії[2]. В коло цієї останньої вона входить тільки там, де вона сама означає форму. Безпосередньо вона є матеріяльною базою, що на ній виявляється певне економічне відношення, мінова вартість.

Мінова вартість — це перш за все кількісне відношення, в якому споживчі вартості вимінюються одна на одну. В такому відношенні творять вони одні й ті самі мінові величини. Так, том творів Проперца і 8 унцій табаки можуть бути однакової мінової вартости, не зважаючи на неоднакові споживчі вартості табаки й елегії. Як мінова вартість, одна споживча вартість варта того самого що й друга, як що тільки їх узято в вірній пропорції. Мінова вартість палацу може бути висловлена в певнім числі коробок вакси для чобіт. Лондонські фабриканти цієї вакси, навпаки, висловили мінову вартість своїх помножених коробок вакси в палацах. Отже, цілком незалежно від природнього способу існування і без огляду на спеціфічну природу потреби, що для неї вони служать споживчими вартостями, товари покриваються в певних кількостях, заступають один одного в міні, вважаються еквівалентами і, не зважаючи на свій перістий вигляд, являють собою одну й ту саму єдність.

Споживчі вартості — це безпосередні засоби до життя. Але, навпаки, ці життєві засоби самі суть продуктами суспільного /46/ життя, результатом витраченої людської життєвої сили, урічевленою працею. Як матеріялізація суспільної праці, всі товари суть кристалізацією одної й тої самої єдности. Отже, ми мусимо разглянути певний характер цієї праці, що виявляється в міновій вартості.

Хай 1 унція золота, 1 тона заліза, 1 квартер пшениці і 20 ліктів шовку будуть рівновеликими міновими вартостями. Як такі еквіваленти, що в них якісну ріжницю їхніх споживчих вартостей затерто, впни являють собою однакову міру одної й тої самої праці. Праця, котру в них рівномірно урічевлено, мусить сама бути одноманітною, безвідмінною, простою працею, якій однаково, чим вона виявляється — золотом, залізом, пшеницею, шовком, так само як однаково й кисневі перебувати чи в іржі заліза, чи в повітрі, чи в сокові винограду, чи в крові людини. Але копати золото, добувати залізо з копалень, обробляти пшеницю і ткати шовк, — це роди праці якісно відмінні один від одного. Справді, те, що річево виступає як відмінність споживчих вартостей, виявляється в процесі як відмінність діяльности, що утворює ці споживчі вартості. Тим то незалежна від особливої матерії споживчих вартостей праця, що творить мінову вартість, є незалежною й від особливої форми самої праці. Далі, ріжні споживчі вартості — це продукти діяльности ріжних індивідів, отже — результат індивідуально ріжних праць. Але як мінові вартості вони представляють однакову, безвідмінну працю, себ-то працю, в якій затерто індивідуальність працівника. Тим то праця, що творить мінову вартість, є аб¬страктно загальною працею.

Як що 1 унція золота, 1 тона заліза, 1 квартер пшениці і 20 ліктів шовку — рівновеликі мінові вартості або еквіваленти, то 1 унція золота, ½ тони заліза, 3 бутлі пшениці і 5 ліктів шовку суть міновими вартостями надто ріжної величини; і ця кількісна ріжниця — то одинока ріжниця, до якої вони, як мінові вартості, взагалі здатні. Як мінові вартості ріжної величини являють вони більші або менші кількості тої простої, одноманітної, абстрактно загальної праці, що є субстанцією мінової вартости. Повстає питання. як міряти ці кількості? Або інакше, чим є кількісне буття самої тої праці, бо ріжннці в мірі товарів як мінових вартостей — це тільки ріжниці величини урічевленої в них праці. Як кількісним буттям руху є час, так само кількісне буття /47/ праці є робітний час. Відмінність його власного тривання є одинокою ріжницею, до якої він здатний, коли припустити, що якість праці дано. Як робітний час. праця дістає своє мірило в природніх мірах часу, от як година, доба, тиждень і т.д. Робітний час — це живе буття праці, незалежне від її форми, змісту, індивідуальности; він є її живим буттям кількісно, мавши рівночасно свою природжену міру. Урічевлений у споживчих вартостях товарів робітний час є тою субстанцією, яка робить їх міновими вартостями, а через це й товарами, так само як є й мірою для їхніх певних величин вартости. Співвідносні кількості ріжних споживчих вартостей, у яких урічевлено один і той самий робітний час, суть еквіваленти, або: всі споживчі вартості — еквіваленти в тих пропорціях, у яких вони містять у собі один і той самий витрачений і урічевлений робітний час. Як мінові вартості, всі товари — то лише певні кількості загуслого робітного часу.

Щоб зрозуміти означення мінової вартости робітним часом, треба твердо пам’ятати такі істотні точки погляду: зведення праці на просту, так мовити, без’якісну працю; спеціфічний спосіб, яким праця, що творить мінову вартість, отже продукує товари, стає суспільною працею; насамкінець, ріжницю між працею, що наслідком своїм має споживчі вартості, і працею, що творить мінові вартості.

Щоб міряти мінові вартості товарів уміщеним у них робітним часом, ріжні праці самі мають бути зведені на безвідмінну. одноманітну, просту працю, коротко — на працю, що якісно однакова, чому ріжниться лишень кількісно.

Це зведення є абстракцією, але це — абстракція, що відбувається в суспільному процесі продукції шо-дня. Зведення всіх товарів на робітний час — не більша, а одночасно й не менш реальна абстракція, ніж перетворення всіх органічних тіл у повітря. Праця, що її таким способом виміряно часом, є на ділі працею не ріжних суб’єктів, а швидче навпаки: ріжні індивіди, що працюють, суть лишень органами цієї праці. Або праця, що виявляється в мінових вартостях, могла б бути означеною як загальна людська праця. Ця абстракція загальної людської праці існує в тій середній праці, що її може виконувати кожен середній індивід даного суспільства, це — певна продуктивна витрата людських м’язів, нервів, мозку і т.д. Це — проста праця, з якої кожен середній /48/ індивід може навчитися і яку він у тій чи в іншій формі має виконувати. Сам характер цієї середньої праці є ріжним у ріжних країнах і в ріжні культурні епохи, але в якомусь певному суспільстві він є даним. Проста праця творить, здебільшого, найбільшу масу всієї праці буржуазного суспільства, як цього можна переконатися з усякої статистики. Чи А протягом 6 годин продукує залізо і протягом 6 годин полотно, а В також протягом 6 годин виробляє залізо і протягом 6 годин полотно, чи продукують протягом 12 годин А залізо, а В полотно, це являється, очевидячки, лишень ріжним вживаним одного й того самого робітного часу. Але як бути зі складною працею, що стоїть вище середнього рівня, як праця вищої жвавости, більшої спеціфічної ваги? Цей рід праці зводиться на складену просту працю, просту працю вищої сили, так, що, напр., день складної праці стає рівним трьом дням простої праці. Закони, що регулюють це зводжування, сюди ще не належать. А що воно відбувається, то це ясно: бо ж, як мінова вартість, продукт найскладнішої праці в певній пропорції є еквівалентом для продукту простої середньої праці, отже — рівнозначить певній кількості цієї простої праці.

Означення мінової вартости робітним часом встановлюй далі те, що в певнім товарі, напр., в одній тоні заліза, урічевлено однакову кількість праці, байдуже, чи це праця А чи В, абож, що ріжні індивіди витрачають однаково велику кількість праці для продукції одної й тої самої якісно й кількісно означеної споживчої вартости. Іншими словами, встановлюється, що вміщений у якімсь товарі робітний час — не робітний час, потрібний на його продукцію, себ-то — робітний час. потрібний на те. щоб за даних загальних умов продукції виробити новий екземпляр того самого товару.

Умови праці, що творить мінову вартість, як виявляються вони з аналізи мінової вартости, суть суспільними зумовленнями праці, або зумовленнями суспільної праці, суспільної не просто, але особливого роду. Це спеціфічний рід суспільности. Безвідмінна простота праці є, посамперед, рівністю праць ріжних індивідів, взаємним віднесенням їхніх праць одної до одної як рівних, і саме через фактичне зведення всяких праць на однородну працю. Праця кожного індивіда має цей суспільний характер рівности стільки, скільки вона виявляється в мінових вартостях і виявляється лишень у міновій /49/ вартості стільки, скільки вона відноситься до праці всіх інших індивідів, як до рівної.

Далі, робітний час окремого індивіда виявляється в міновій вартості безпосередньо як загальний робітний час, а цей загальний характер індивідуальної праці — як її суспільний характер. Виявлений у міновій вартості робітний час — це робітний час індивіда, але індивіда без ріжниць од інших індивідів, робітний час усіх окремих індивідів, скільки вони виконують однакову працю: і тим то робітний час, потрібний одній людині на продукцію певного товару, є тим необхідним робітним часом, що його витрачала б кожна інша людина на продукцію одного й того-самого товару. Він — робітний час індивіда, його робітний час, але лишень як усім спільний робітний час, чому отже й однаково, чий він. Як загальний робітний час, він виявляється в загальному продукті, в загальному еквіваленті, в певній кількості урічевленого робітного часу, котрий, безвідносно до певної форми споживчої вартости, що в ній він виявляється як продукт одного індивіда, призвільно може бути перенесеним у всяку іншу форму споживчої вартости, де він виявляється як продукт кожного іншого індивіда. Суспільною величиною є він лишень як така загальна величина. Для того, щоб праця індивіда виступила в формі мінової вартости, її повинно виявити в загальному еквіваленті, себ-то означенням робітного часу індивіда загальним робітним часом, або ж означенням загального робітного часу робітним часом індивіда. Це так, немов би ріжні індивіди скидали свій робітний час до купи і ріжні кількості робітного часу, що мали в своїм спільнім порядкуванню, представили в ріжних споживчих вартостях. Робітний час поодинокої людини на ділі є. отже, робітним часом, що його потрібує суспільство на вироблення якоїсь певної споживчої вартости, себ-то — на задовольнення якоїсь певної потреби. Але тут діло йде про спеціфічну форму, що в ній праця набував суспільного характеру. Хай певний робітний час прядуна урічевлюється, напр., у 100 фунтах льняної пряжі. Хай 100 ліктів полотна, продукт ткаля, представляють однакову кількість робітного часу. Скільки ці обидва продукти являють собою однакову кількість загального часу, і через те суть еквівалентами для кожної споживчої вартости, що має в собі стільки ж робітного часу, — стільки вони суть один для одного еквівалентами. Тільки через те, що робітний час прядуна і робітний /50/ час ткаля виявляються як загальний робітний час, чому й їхні продукти — як загальні еквіваленти, тільки через це праця ткаля існує для прядуна, а праця прядуна для ткаля, праця одного — для праці другого, себ-то — встановлюється суспільне буття їхніх праць для обидвох. Навпаки, в сільсько-патріярхальній індустрії, де прядун і ткаль жили під одною стріхою, де жіноча частина родини пряла, а чоловіча ткала, скажім — для потреб своєї родини, там пряжа й полотно були суспільними продуктами, а прядіння й ткання — суспільними працями в межах родини. Але їхній суспільний характер полягав не в тім, що пряжа, як загальний еквівалент, вимінювалася на полотно, як загальний еквівалент, або що обидва вимінювалися одне на друге, як однакового значіння та рівної ціни виявлення одного й того самого робітного часу. Що більше, родинний звязок з його природнім поділом праці відбивав на продукті праці свою властиву суспільну печатку. Або візьмім панщину чи натуральне постачання середніх віків. Певні праці окремих людей у їхній натуральній формі, окремішність, а не загальність праці, творять тут суспільний звязок. Або візьмім, нарешті, суспільну працю в її первісній формі, як ми здибуємо її на порозі історії всіх культурних народів[4]. Тут суспільний характер праці повстав очевидячки не тому, то праця окремої людини приймає абстрактну форму загальности, або що її продукт — форму загального еквіваленту. Тут як раз характер громади, як передумови продукції, перешкоджає праці окремої людини бути приватною працею, а її продуктові бути приватним продуктом; навпаки, громада дозволяє поодинокій праці виявлятися безпоередньо лишень у формі функції якогось члена суспільного організму. Праця, що виявляється в міновій вартості, заздалегоди визнається за працю відокремленої поодинокої людний. Суспільною вона стає тому, що приймає форму своєї безпосередньої протилежности, форму абстрактної загальности. /51/

Насамкінець, працю, що творить мінову вартість, характе¬ризує те. що суспільне відношення осіб представляється, так мовити, навиворіт, а саме — як суспільне відношення річей. Лише скільки одна споживча вартість відноситься до другої як мінова вартість, стільки й праця ріжних осіб одних відносно других стає рівною її загальною. Тим то, як що вірним є сказати, що мінова вартість є відношенням між особами[5] то мусить, бути, однак, додано: відношення, приховане під річевою оболонкою. Як один фунт заліза і один фунт золота, не зважаючи на свої відмінні фізичні та хемічні властивості, мають у собі однакову кількість ваги, так і дві споживчі вартості товарів, у котрих уміщено однаковий робітний час, являють собою однакову мінову вартість. Таким чином, мінова вартість являє собою суспільно природне означення споживчих вартостей, означення, яке випадає їм як речам, і наслідком якого в процесі міни вони заміщаються в певних кількісних відношеннях, творять еквіваленти, так само як прості хемічні річовини сполучуються в певних кількісних відношеннях, творячи хемічні еквіваленти. Це — тільки звичка щоденного життя, котрій здається тривіяльним, само собою зрозумілим, що суспільне продукційне відношення приймає форму речи, коли саме відносини осіб у їхній пращ представляються швидче як відносини, в яких перебувають речі, одна до одної та до осіб. В товарі ця містифікація ще дуже проста. Більше або менше всім здається, що відношення товарів, як мінових вартостей, є швидче відношенням осіб до їхньої взаємної продуктивної діяльности. В вищих продукційних відносинах ця подоба простоти зникає. Всі ілюзії монетної системи походять з того, що в грошах не добачають того, що вони являють собою суспільне продукційне відношення, але в формі природньої речи з певними властивостями. У сучасних економістів, котрі глузують з ілюзії монетної системи, виявляється та сама ілюзія, ледви тільки беруться вони до вищих економічних категорій, як напр., капітал. Вона виявляється в їхньому наївному здивованню, коли щойно те, що вони як раз з великими трудами визнали за річ. обертається в суспільне відношення і потім те. то вони ледви зафіксували як суспільне відношення, знову глузує з них як річ. /52/

Тому що мінова вартість товарів у дійсності є не чимсь іншим, як відношенням праць поодиноких людей одної до одної як рівних і загальних, не чимсь іншим, як урічевленим висловом спеціфічно суспільної форми праці, то сказати, що праця є одиноким джерелом мінової вартости, а через це й багатства, скільки воно складається з мінових вартостей, сказати так — було б тавтологією. Так само було б тавтологією сказати, що природня матерія, як така, не має в собі ніякої вартости[6], бо не містить у собі й ніякої праці, а мінова вартість, як така, не має в собі природньої матерії. Але коли Вільям Петі називає працю батьком, а землю матір’ю багатства, або епіскоп Берклі питає, «чи не чотирі елементи і праця людини вкупі з тим суть справжнє джерело багацтва»[7], або коли американець Т. Купер популярно пояснює: «Відбери від короваю витрачену на нього працю, працю пекаря, мірошника, орендатора і т.д. — і що залишиться від нього? Пара зерен, що дико ростуть та непридатні для людського вжитку»[8], то в усіх цих поглядах іде мова не про абстрактну працю — джерело мінової вартости, а про конкретну працю — джерело матеріяльпого багатства, коротко — про пращо, скільки вона виробляє споживчі вартості. Через те, що споживча вартість є передумовою товару, то заздалегоди визнається й особлива корисність, певна доцільність витраченої на нього праці, але цим, з погляду товару, вичерпано одночасно й усяке відношення до праці, як до корисної праці. У хлібі, як споживчій вартості, нас цікавлять його властивості, як харчового засобу, і ніяк не праця орендатора, мірошника, пекаря і т.д. Коли б через якийсь винахід 19/20 цієї праці відпали, то коровай ніс би ту саму службу, що й раніше. Коли б він падав готовий з неба, то й тоді не втратив би ані атома своєї споживчої вартости. В той час, як праця, що творить мінову вартість, здійснюється в рівності товарів як загальних еквівалентів, праця, як доцільна продуктивна діяльність /53/ здійснюється в безкраїй ріжноманітності їхніх споживчих вартостей. В той час як праця, що творить мінову вартість, є абстрактно загальною й однаковою працею, праця, що творить споживчу вартість, є конкретного й осібною працею, що залежно від форми й матерії колеться на без краю ріжні способи праці.

Говорити про працю, скільки вона виробляє споживчу вартість. що вона — одиноке джерело нею виробленого. і саме матеріяльного багатства, це помилка. Через те. що праця є діяльністю, що пристосовує матерію для тої чи іншої мети, вона потрібує матерії як передумови. В ріжних споживчих вартостях пропорція між працею і природньою матерією дуже відмінна, але споживча вартість завжди має в собі природній субстрат. Як доцільна діяльність для пристосовування природнього до тої чи іншої форми, праця є природньою умовою людського існування, незалежною ні від яких соціяльних форм умовою міни матерії між людиною та природою. Праця, що творить мінову вартість, навпаки, є спеціфічно суспільною формою праці. Кравецька праця, наприклад, у своїй матеріяльній означеності, як осібна продуктивна діяльність, продукує сурдут, а не мінову вартість сурдута. Останню продукує вона не як кравецька праця, але як абстрактно загальна праця, а ця праця належить до певного суспільного звязку, упорядкованого не кравцем. Так жінки в античній хатній промисловості продукували вбрання, не продукуючи його мінової вартости. Праця, як джерело матеріяльного багатства, була так само добре відома законодавцеві Мойсеєві, як і митному урядовцеві Адамові Смітові[9].

Розгляньмо тепер де-які ближчі означення, що повстають зі зведення мінової вартости на робітний час.

Як споживча вартість, товар має значіння сам собою. Пшениця, напр., має значіння харчового засобу. Машина в певних відносинах замінює працю. Це значіння товару, через яке лишень він і є споживчого вартістю, предметом споживання, можна назвати його службою, тою службою, що він її несе як споживча вартість. Як мінова ж вартість, товар завжди /54/ розглядується з точки погляду результата. Тут мова йде не про ту службу, що він її виконує, а про ту[10], що її для нього самого зроблено під час продукції його. Таким чином, отже, мінову вартість якоїсь машини, напр., означується не тою кількістю робітного часу, що її нею замінено, а тою кількістю робітного часу, що працею в ній самій уміщено, кількістю, потрібною на те, щоб зробити нову машину того самого роду.

Отже, коли б кількість праці, потрібної на продукцію товарів, лишалася постійною, то їхня мінова вартість була б незмінною. Але ж леткість та трудність продукції раз-у-раз змінюються. Як що продуктивна сила праці зростає, то праця виробляє ту саму споживчу вартість за коротший час. Падає ж продуктивна сила праці, — і на продукцію тої самої споживчої вартости стає потрібним більше часу. Тим то величина вміщеного в якомусь товарі робітного часу, отже й його мінова вартість, є мінливою, зростає чи підупадає в оберненім відношенні до зросту чи підупаду продуктивної сили праці. Продуктивна сила праці в мануфактурній індустрії витрачається в заздалегоди означеній мірі, в хліборобстві ж та добутковій промисловості разом з тим залежить від природніх умов, що до контролі не надаються. Одна й та сама праця приноситиме більший або менший здобуток ріжних металів залежно від того, відносно рідше чи частіше траплятимуться ці метали в землі. Одна її та сама праця може врічевлюватися в двох бушлях пшениці за доброї години і, може бути, тільки в одному бушлі за негоди. Тут, здається, мінову вартість товарів, як природні умови, зумовлюють рідкість та достаток, бо вони зумовлюють звязану з природніми відносинами продуктивну силу окремої реальної праці.

Ріжні споживчі вартості містять у собі один і той самий робітний час або одну й ту саму мінову вартість у нерівних обмірах. В чим меншому обмірі своєї споживчої вартости — рівняючи до інших споживчих вартостей — вміщує якийсь товар певну кількість робітного часу, тим більшою є його специфічна мінова вартість. Як що ми знаходимо, що в ріжні одна від одної дуже віддалені культурні епохи певні споживчі вартості творять із себе низку спеціфічних мінових /55/ вартостей, котрі зберігають одна відносно одної, коли й не точно те саме числове, але ж загальне відношення підпорядкований, от як золото, срібло, мідь, залізо або пшениця, жито, ячмінь, овес, напр., — то це свідчить тільки про те, що поступовий розвиток суспільних продуктивних сил рівномірно або приблизно рівномірно впливає на робітний час. потрібний на продукцію тих ріжних товарів.

Мінова вартість якогось товару виявляється не в його власній споживчій вартості. Однак, споживчу вартість товару, як урічевлення загального суспільного робітного часу, поставлено в певне відношення до споживчих вартостей інших товарів. Мінова вартість одного товару виявляється, таким чином, у споживчих вартостях інших товарів. В дійсності еквівалентом є мінова вартість одного товару, висловлена в споживчій вартості іншого товару. Коли я, напр., кажу, що один лікоть полотна вартий двох фунтів кави, то мінову вартість полотна я висловлюю в споживчій вартості кави, а саме — в певній кількості цієї споживчої вартости. Коли цю пропорцію дано, то я можу вартість усякої кількости полотна висловити в каві. Ясно, що мінову вартість якогось товару, напр., полотна, не вичерпано в пропорції, в якій один інший окремий товар, напр., кава, творить її еквівалент. Кількість загального-робітного часу, що його втіленням в лікоть полотна, реалізовано одночасно в безлічі ріжних обмірів споживчих вартостей усіх інших товарів. В тій пропорції, в якій споживча вартість кожного іншого товару являє собою однаково великий робітний час. творить вона еквівалент для ліктя полотна. Тим то мінова вартість цього поодинокого товару виловлюється вичерпливо лишень у без кінця багатьох зрівнаннях, у яких споживчі вартості всіх інших товарів творять її еквівалент. Тільки в сумі цих зрівнань або в сукупності ріжних пропорцій, що в них якийсь товар вимінюється на всяклій інший товар, тільки в них висловлюється він вичерпливо, як загальний еквівалент. Напр., ряд зрівнань:

1 лікоть полотна = ½ фунтові чаю,
1 лікоть полотна = 2 фунтам кави,
1 лікоть полотна = 8 фунтам хліба,
1 лікоть полотна = 6 ліктям ситцю

можна представити як:

1 лікоть полотна = ⅛ фунтам чаю + ½ фунта кави + 2 фунти хліба +1½ лікті ситцю. /56/

Тим то, коли б ми мали перед собою цілу суму зрівнань, що в. них вичерпливо висловлюється вартість одного ліктя полотна, ми могли б його мінову вартість висловити в формі певного ряду. В дійсності цей ряд є безкраїй, бо коло товарів ніколи остаточно не замикається, а завжди поширюється. Але, коли, таким чином, один товар міряє свою мінову вартість споживчими вартостями всіх інших товарів, то мінові вартості всіх інших товарів, навпаки, міряються споживчою вартістю цього одного товару[11], що його в них виміряють. Як що мінова вартість 1 ліктя полотна висловлюється в ½ фунта чаю, або двох фунтах кави, або 6 ліктях ситцю, або 8 фунтах хліба і т.д., то з цього виходить, що кава, чай, ситець, хліб і т.д. в тій пропорції, в якій вони рівні чомусь третьому, полотну, рівні між собою, отже, що полотно служить спільною мірою їхніх мінових вартостей. Кожен товар, як урічевлений загальний робітний час. себ-то певна кількість загального робітного часу, почережно висловлює свою мінову вартість у певних кількостях споживчих вартостей усіх інших товарів, і навпаки — мінові вартості всіх інших товарів міряються в споживчій вартості цього одного вилученого товару. Але таким вилученим товаром, що, як мінова вартість, служить спільною мірою мінових вартостей усіх інших товарів, є кожен товар; так само, з другого боку, він є лишень одним з багатьох товарів, що в їхньому цілому колі всякий інший товар безпосередньо висловлює свою мінову вартість.

Величина вартости якогось товару не залежить од того, мало, чи багато товарів іншого роду існує окрім нього. Але чи ряд зрівнань, у яких реалізується їхня мінова вартість, є більшим або меншим, — це залежить від більшої чи меншої ріжноманітности інших товарів. Ряд зрівнань. що в них представляється вартість, напр., кави, висловлює сферу її здатности до міни, межі, що в них вона функціонує як мінова вартість. Міновій вартості якогось товару, як урічевленню загального суспільного робітного часу, відповідає вислів його еквівалентности в безлічі ріжних споживчих вартостей.

Ми бачили, що мінова вартість товару змінюється разом з кількістю безпосередньо в ній самій уміщеного робітного часу /57/ Його реалізована, себ-то висловлена в споживчих вартостях інших товарів, мінова вартість мусить так само залежати від відношення, в якому змінюється робітний час, витрачуваний на продукцію всіх інших товарів. Коли б, напр., робітний час, потрібний на продукцію одного шефля пшениці, лишився без зміни, а робітний час, потрібний на вироблення всіх інших товарів, подвоївся, то мінова вартість шефля пшениці. висловлена в його еквівалентах, упала б на половину. На практиці результат був би той самий як і тоді, коли б робітний час, потрібний на вироблення шефля пшениці, упав на половину, а потрібний на виготовлення всіх інших товарів робітний час лишився без зміни. Вартість товарів означується пропорцією, в якій вони протягом однакового часу можуть бути вироблені. Щоб побачити, які можливі тут зміни цієї пропорції, візьмім два товари A і B. По-перше: хай потрібний на продукцію B робітний час лишається незмінним. В цьому випадкові мінова вартість A висловлена в B падає чи зростає в простому відношенні до того, як падає чи зростає робітний час. потрібний на продукцію A. По-друге: хай потрібний на виготовлення A робітний час, лишається незмінним. Мінова вартість A, висловена в B, падає чи зростає в оберненім відношенні до того, як зростає чи падає робітний час, потрібний на продукцію B. По-третє: хай потрібний на виготовлення A і B робітний час падає або зростає в однаковій-пропорції. Вислів еквівалентности A і B лишається тут незмінним. Коли б через якусь умову продуктивна сила всіх праць зменшилася в однаковій мірі, так що всі товари потребували б на своє виготовлення більше часу в однаковій пропорції, то вартість усіх товарів зросла б. реальний вислів їхньої мінової вартости лишився б незмінним, а дійсне багатство суспільства зменшилося б. бо суспільство потрібувало б більше робітного часу на те, щоб виробити ту саму масу споживчих вартостей. По-четверте: потрібний на продукцію A і B робітний час може зростати чи надати для обох, але не в однаковій мірі, — або для A зростати/тим часом коли для B падати, або навпаки. Всі ці випадки можуть бути зведені просто на те. що потрібний на продукцію одного якогось товару робітний час лишається незмінним, тим часом коли для продукції інших товарів вій зростає або падає.

Мінова вартість усякого товару висловлюється в споживчій вартості кожного іншого товару, чи то в цілих величинах, чи в дробах цієї споживчої вартости. Як мінова вартість, кожен /58/ товар може ділитися так само, як і врічевлений у ньому робітний час. Еквівалентність товарів так само незалежна від їхньої фізичної подільности як споживчих вартостей, як і складання мінових вартостей товарів є цілком байдужим що до тою, яку реальну зміну форми перебігають споживчі вартості цих товарів під час їхнього перетворення в один новий товар.

Досі товар було розглядувано з подвійної точки погляду, як споживчу вартість і як мінову вартість, кожного разу однобічно. Однак, як товар, він є безпосередньою єдністю споживчої й мінової вартостей; одночасно він є товаром лишень у відношенні до інших товарів. Фактичне відношення товарів між собою — це їхній міновий процес. Це — суспільний процес, куди вступають незалежні один від одного індивіди, але вони вступають у нього як посідачі товарів; їхнє взаємне існування один для одного — це існування їхніх товарів; таким чином, у дійсності вони являються лише свідомими носіями мінового процесу.

Товар є споживною вартістю — пшеницею, полотном, діямантом, машиною і т.д. але, як товар, він разом з тим не є споживчою вартістю. Коли б він був споживчою вартістю для свого посідача, себ-то безпосередньо засобом до задовольнення його особистих потреб, то не був би він товаром. Для посідача він швидче — не-споживча вартість, а саме — лише матеріяльний носій мінової вартости або лише засіб міни; як активний носій мінової вартости, споживча вартість стає засобом міни. Для свого посідача він є споживчою варстістю ще тільки як мінова вартість[12]. Тим то він мусить ще стати споживчою вартістю, саме для інших. Через те, що він не є споживчою вартістю для свого власного посідача, то він є споживчою вартістю для посідача інших товарів. В противному разі праця посідача була некорисною працею, отже результат її — не товар. З другого боку, товар мусить стати споживчою вартістю для нього самого, бо поза ним, у споживчих вартостях чужих товарів, існують його життєві засоби. Щоб же стати споживчою вартістю, товар мусить зустрінути осібну потребу в собі, для якої він є предметом до задовольнення. Отже, споживчі вартості товарів стають споживчими вартостями, як що вони всебічно переміняють місця: з рук тих. для кого вони /59/ суть засобом міни, переходять до рук тих, для кого вони суть речами спожитку. Тільки через це всебічне вивласнювання товарів вміщена в них праця стає корисною В процесі цих відношень товарів одних до одних, як споживчих вартостей, вони не набувають ніякої нової означеної економічної форми. Швидче зникає й та означеність форми, що характеризувала їх як товари. Напр., хліб при переході з рук пекаря до рук споживача не змінює свого існування як хліб. Навпаки, тепер споживач ставиться до нього як до споживчої вартости, як до певного харчового засобу, тим часом коли в руках пекаря він був носієм економічного відношення, фізично-метафізичною річчю. Отже, одним одна зміна форми, якої зазнають товари, стаючи споживчими вартостями, — це знищення їхнього формального існування, в якому були вони не-споживчими вартостями для своїх посідачів і споживчими вартостями — для своїх не-посідачів. Ставання товарів споживчими вартостями вимагає наперед їхнього всебічного вивласнювання, їхнього вступу в міновий процес; їхнє ж існування для міни є їхнім існуванням як мінових вартостей. Тим то, щоб реа¬лізуватися в споживчі вартості, вони мусять зреалізуватися як мінові вартості.

Коли на початку окремий товар з точки погляду споживчої вартости здавався самостійною річчю, то навпаки, як мінову вартість його заздалегоди було розглянуто в відношенні до всіх інших товарів. Це відношення, однак, було тільки теоретичним, мисленням. Реальним стає воно тільки в міновому процесі. З другого боку, товар є мінового вартістю саме в тій мірі, в якій у ньому вміщено працею певну кількість робітного часу, скільки через це є він урічевленим робітним часом. Але безпосередньо є він тільки урічевленим індивідуальним робітним часом осібного змісту, не загальним робітним часом. Тим то є він не міновою вартістю безпосередньо, а лише мусить такою стати. Посамперед може він бути врічевленням загального робітного часу лише в тій мірі, в якій він являє собою робітний час у певному корисному вжиткові, отже — в споживчій вартості. Це було тою матеріяльного умовою, що лишень під нею вміщений у товарах робітний час заздалегоди визнавався за загальний суспільний. Тим то, коли товар може стати споживчою вартістю лише реалізуючись як мінова вартість, то з другого боку, він може реалізуватися як мінова вартість тільки тоді, коли він під час свого вивласнення лишається споживчою вартістю. Товар, як споживча вартість, може вивласнитись /60/ й перейти до рук тільки тої особи, для кого він є споживчою вартістю, себ-то предметом осібної потреби. З другого боку, він вивласнється лише за інший товар, себ-то, коли ми поставимо себе по боці посідача іншого товару, то останній може вивласнити свій товар, чи реалізувати його, також тільки тоді, коли поставить його в контакт з тою осібною потребою, для якої він є предметом. Тим то у всебічнім вивласнюванні товарів як споживчих вартостей вони стають у відношення один до одного на основі своєї відмінности осібних річей, що через свої спеціфічні властивості задовольняють осібні потреби. Але як такі от лишень споживчі вартості вони — одна одній істоти ніякі і швидче безвідносні. Як споживчі вартості, вони можуть вимінюватися тільки в відношенні до осібних потреб. Але здатність до міни вони мають лишень як еквіваленти, еквівалентами ж вони суть тільки як рівні кількості врічевленого робітного часу, через віщо всяке зважання на їхні природні властивості, як споживчих вартостей, а тому й на відношення товарів до осібних потреб, стає непотрібним. Заступаючи, як еквівалент, призвільну певну кількість усякого іншого товару, товар, як мінова вартість, виявляв себе швидче ніяким відносно того, чи є він споживчою вартістю для посідача інших товарів; чи ні. Але для посідача цих, інших товарів стає він товаром лише в тій мірі, в якій в він для нього споживчою вартістю, а для свого власного посідача стає він міновою вартістю лише стільки, скільки є вона товаром для іншого посідача, Отже, одне й те саме відношення повинно бути: відношенням товарів, як істотно однакових, лише кількісно відмінних величин; їхнім прирівнанням, як матеріялізацій загального робітного часу; і одночасно — їхнім відношенням, як якісно ріжних річей, як осібних споживчих вартостей для осібних потреб: коротко, воно повинне бути відношенням, що відріжняє дійсні споживчі вартості. Але не прирівнання й неприрівнання взаємно виключають себе. Таким чином виявляється не тільки зачароване коло проблем, бо розвязання одної заздалегоди вимагає розвязання другої, а ще й сукупність суперечних вимог, скільки виконання одної умови безпосередньо звязане з виконанням їй протилежної.

Процес міни товарів мусить бути як розвитком так і розвязанням цих суперечностей, котрі, однак, не можуть виявлятися в нім цим простим способом. Ми що-йно придивилися до того, як самі товари взаємно відносяться як споживчі вартості, себ-то. як товари виявляються в міновому процесі як споживчі /61/ вартості. Навпаки, мінова вартість, як ми її досі розглядали, існувала лише в нашій абстракції, або, коли хочете, в абстракції окремого посідача товарів, у кого товар, як споживча вартість, лежить у коморі, а як мінова вартість — на сумлінні. Але самі товари в міновому процесі мусять існувати один для одного не тільки як споживчі, а ще й як мінові вартості. і це їхнє існування повинно здаватися їхнім власним відношенням одного до одного. Труднощі, на котрі ми перш за все наткнулися, полягали в тім, що товар, аби його було представлено як мінову вартість, як урічевлений робітний час, мусить попереду бути вивласненим і постаченим людині як споживча вартість, тим часом коли вивласнення товару як споживчої вартости. навпаки, заздалегоди вимагає існування його як мінової вартости. Але припустім, що ці труднощі розвязано. Хай товар скинув з себе свою осібну споживчу вартість і шляхом вивласнення її задовольнив матеріяльну умову того, щоб бути суспільною корисною працею, замість лишатися осібною працею індивіда для нього самого. Тоді, отже, він мусить у міновому процесі стати для інших товарів міновою вартістю, загальним еквівалентом, урічевленим загальним робітним часом і. таким чином, набути вже не обмеженого впливу осібної споживчої вартости, а безпосередньої здатности висловлюватися в усіх споживчих вартостях. як у своїх еквівалентах. Всякий товар є, однак, таким товаром, який шляхом вивласнення своєї осібної споживчої вартости мусить виявитися безпосередньою матеріялізацією загального робітного часу. З другого ж боку, у міновому процесі перебувають між собою лише осібні товарі, лише праці приватних індивідів, втілені в осібних споживчих вартостях. Сам загальний робітний час — це абстракція, що, як така, для товарів не існує.

Коли розглянемо суму зрівнань, у яких мінова вартість якогось товару знаходить свій реальний вислів, напр.:

1 лікоть полотна = 2 фунтам кави,
1 лікоть полотна = ½ фунтові чаю,
1 лікоть полотна = 8 фунтам хліба і т.д.,

то ці зрівнання кажуть лишень то, що загальний суспільний робітний час рівної величини врічевлюється в 1 ліктеві полотна, 2 фунт. кави, ½ фунтові чаю і т.д. Але на ділі індивідуальні праці, що втілюються в цих осібних споживчих вартостях, тільки тоді стають загальною, а в цій формі й суспільною працею, коли вони фактично вимінюються одна на одну пропорціонально /62/ до тривання вміщеної в них праці. Суспільний робітний час існує в цих товарах, так мовити, приховано (latent) і в-перше виявляється в їхньому міновому процесі. Вихідного точкою є не праця індивідів як спільна, а навпаки — осібні праці приватних індивідів, що виявляються як загальна суспільна праця лише в міновому процесі, шляхом знищення свого початкового характеру. Тим то загальна суспільна праця — це не готова передумова, а результат, який що-йно твориться. Так повстає нова трудність у тім, що, з одного боку, товари, як урічевлений робітний час, мусять вступати в міновий процес, а з другого боку, урічевлення робітного часу індивідів, як загального, само є тільки продуктом мінового процесу.

Кожен товар повинен через вивласнення своєї споживчої вартости, отже — своєї початкової істоти, одержати свою відповідну істоту мінової вартости. Тим то товар у міновому процесі мусить подвоїти свою істоту. З другого боку, його друга істота, істота мінової вартости, сама може бути лишень іншим товаром, бо в міновому процесі перебувають проміж собою лишень товари. Як висловити осібний товар безпосередньо, як урічевлений загальний робітний час, або, що те ж самісіньке, як надати індивідуальному робітному часові, урічевленому в якомусь осібному товарі, безпосередньо характер загальности? Реальний вислів мінової вартости якогось товару, себ-то всякого товару, як загального еквіваленту, представляється в безчесній сумі зрівнань, напр.:

1 лікоть полотна = 2 фунтам кави,
1 лікоть полотна = ½ фунтові чаю,
1 лікоть полотна = 8 фунтам хліба,
1 лікоть полотна = 6 ліктям ситцю,
1 лікоть полотна = і т.д.

Цей вислів був теоретичним, доки ми тільки уявляли собі товар як певну кількість урічевленого загального робітного часу. Але через просте перелицювання поданого вище ряду зрівнань існування якогось осібного товару, як загального еквіваленту з однієї лишень, абстракції перетворюється в суспільний результат самого мінового пронесу. Отже, напр.:

2 фунти кави = 1 ліктеві полотна,
½ фунта чаю = 1 ліктеві полотна,
8 фунтів хліба = 1 ліктеві полотна,
6 ліктів ситцю = 1 ліктеві полотна.

Як що кава, чан, хліб, ситець, коротко — всі товари висловлюють /63/ у полотні вміщений у них самих робітний час, — то, навпаки, мінова вартість полотна розгортається в усіх інших товарах як у своїх еквівалентах, а урічевлений у ній самій робітний час стає безпосередньо загальним робітним часом, що рівномірно висловлюється в ріжних обмірах усіх інших товарів. Полотно, стає тут загальним еквівалентом завдяки всебічному чиненню всіх інших товарів на нього. Кожний товар, як мінова вартість, стає мірою вартости для всіх інших товарів. Через те, що всі товари міряють свою мінову вартість одним осібним товаром, то тут, навпаки, цей вилучений товар стає адекватною істотою мінової вартости, її істотою як загального еквіваленту. По при те, один безмежний ряд, чи безліч зрівнань, у яких висловлювалася мінова вартість кожного товару, зморщується в одним-одне зрівнання лише з двох членів. 2 фунти кави = 1 ліктеві полотна, це зрівнання є тепер вичерпливим висловом мінової вартости кави, бо в цьому вислові лікоть полотна являє собою безпосередньо еквівалент для певної кількости всякого іншого товару. Отже, тепер у міновому процесі товари існують один для одного, або являються один для одного, міновими вартостями в формі полотна. Те, що всі товари, як мінові вартості, відносяться один до одного лише як ріжні кількості врічевленого загального робітного часу, це виявляється тепер так, ніби вони, як мінові вартості, висловлюють лишень ріжні кількості одної й тої самої речи, полотна. Тим то загальний робітний час, зі свого боку, представляється як осібна річ, як товар поряд усіх інших товарів і поза ними. Але разом з тим зрівнання, що в ньому товар являється для товара міновою вартістю, напр., 2 фунти кави = 1 ліктеві полотна, є таким зрівнанням, що мусить іще реалізуватися. Тільки через своє вивласнення, як споживчої вартости, — а це залежить від того, чи виявляється він у міновому процесі, як предмет потреби, — тільки через те товар справді перетворюється зі своєї істоти кави в свою істоту полотна, приймає, таким чином, форму загального еквіваленту і стає дійсно міновою вартістю для всіх інших товарів. Навпаки, тим, що всі товари, через своє вивласнення, як споживчих вартостей, перетворюються в полотно, полотно стає перетвореною істотою всіх інших товарів і тільки як результат цього перетворення всіх інших товарів у нього стає воно безпосередньо врічевленням загального робітного часу, себ-то продуктом всебічного вивласнення. знищення індивідуальности праці. Як що, таким чином, товари подвоюють /64/ свою істоту, щоб ставати один одному міновими вартістями, то вилучений товар, як загальний еквівалент, подвоює свою споживчу вартість. Окрім своєї осібної споживчої вартости, що він має її як осібний товар, набуває він загальної споживчої вартости. Ця його споживча вартість сама є формальним означенням, себ-то виходить з тої спеціфічної ролі, що її цей товар грає в міновому процесі з огляду на всебічний вплив інших товарів на нього. Споживча вартість кожного товару, як предмету осібної потреби, має ріжну вартість у ріжних руках, напр., іншу вартість у руках того, хто її вивласнює, а ніж у руках того, хто її привласнює. Товар, вилучений як загальний еквівалент, стає тепер предметом загальної потреби, що сама виросла з мінового процесу; для кожної людини він має одну й. ту саму споживчу вартість — бути носієм мінової вартости, загальним засобом міни. Таким чином в однім товарі розвязується суперечність, що її має в собі товар як такий, — бути осібною споживчою вартістю і разом з тим загальним еквівалентом, а через це й споживчою вартістю для кожної людини. загальною споживчою вартістю. Отже, тим часом коли всі інші товари виявляють тепер свою мінову вартість посамперед як ідеальне зрівнання з цим вилученим товаром, як зрівнання, що його ще треба релізувати, — споживча вартість цього вилученого товару, дарма що вона існує реально, в самому процесі являє собою тільки формальну істоту, що її можна реалізувати лише шляхом перетворення в дійсні споживчі вартості. На початку товар представлявся як товар взагалі, як загальний робітний час, урічевлений в осібній споживчій вартості. В міновому процесі всі товари відносяться до вилученого товару, як до товару взагалі, як до такого товару, як до втілення загального робітного часу в осібній споживчій вартості. Тим то, як осібні товари, вони протиставляються одному осібному товарові як загальному товарові[13]. Отже те, що власники товарів відносяться взаємно до своїх праць, як до загальної суспільної праці, виявляється так, що вони відносяться до своїх товарів як до мінових вартостей, а взаємне відношення товарів одних до одних, як мінових вартостей, виявляється в міновому процесі як їхнє всебічне відношення до одного осібного товару, як до адекватного вислову їхньої мінової вартости, а це, навпаки, виявляється знову як спеціфічне відношення цього осібного товару до всіх інших товарів і тим то, /65/ як певний немов би природньо суспільний характер якоїсь речи. Таким осібним товаром, що висловлює, таким способом, адекватну істоту мінової вартости всіх товарів, або ж є міновою вартістю товарів як осібний вилучений товар, суть — гроші. Вони — кристалізація мінової вартости товарів, яку останні творять у самому міновому процесі. Тим то. тим часом, коли в міновому процесі товари стають один для одного споживчими вартостями, скидаючи з себе всяку означеність форми та відносячися один до одного в свому безпосередньому матеріяльному образі, то для того, щоб явитися одному для одного міновими вартостями, мусять вони прийняти нову означеність форми, податися до утворення грошей. Гроші — не символ, так само, як не символом є істота споживчої вартости як товару. Те, що суспільні продукційні відношення представляються як зовнішній відносно індивідів предмет, а певні відносини, що в них люде вступають у процесі продукції свого суспільного життя, представляються як спеціфічні властивості якоїсь речи, — цей перекрут і ця не вигадана, а прозаїчно ре¬альна містифікація характеризує всі суспільні форми праці, що творить мінову вартість. Тільки ж у грошах вона виявляється ще гостріше, ніж у товарі.

Необхідні фізичні властивості того осібного товару, що в ньому повинна кристалізуватися грошева істота всіх товарів, скільки ці властивості походять безпосередньо з природи мінової вартости, це — призвільна подільність, одноманітність частин та безвідмінність усіх екземплярів цього товару. Як матеріялізація загального робітного часу, повинен він бути матеріяльно однородним і здатним являти собою лишень кількісні ріжниці. Другою необхідного властивістю є тривалість його споживчої вартости, бо в міновому процесі вона мусять лишатися незмінною. Шляхетні метали посідають ці властивості в найвищій мірі. Тому що гроші — не продукт міркування чи порозуміння, а творяться в міновому процесі інстинктоподібно. тому функцію грошей виконували по черзі дуже ріжні, більш або менш непридатні товари. Необхідність на певному ступні розвитку мінового процесу полярно поділити між товарами означення мінової й споживчої вартости так, щоб один товар, напр., фігурував як міновий засіб, тим часом коли другій вивласнювався б як споживча вартість, — ця необхідність, тягне за собою те, що скрізь товар, а то й кілька товарів найзагальнішої споживчої вартости на початку випадково грають ролю грошей. Коли вони й не суть предметом безпосередньої /66/ потреби, то істота їх, як матеріяльно найвизначнішої складової частини багатства, забезпечує їм більш загальний характер, ніж решті споживчих вартостей.

Безпосередній міновий торг — ця первісна форма мінового процесу — являє собою швидче початок перетворення споживчих вартостей у товари, ніж товарів у гроші. Мінова вартість не набуває ніякої вільної форми, її ще безпосередньо привязано до споживчої вартости. Це виявляється подвійно. Сама продукція в усій своїй конструкції має на оці споживчу, а не мінову вартість, чому споживчі вартості перестають бути споживчими вартостями і робляться засобами до міни, товарами, лише в тій мірі, в якій їх стає більше, ніж потрібно для споживання. З другого боку, вони стають товарами навіть тільки в межах безпосередньої споживчої вартости, хоч полярно й поділеної, так. що товари, вимінювані їхніми власниками, мусять бути споживчими вартостями для обох вимінювачів, але кожен товар — споживчою вартістю для свого не-власника. В дійсності, процес міни товарів виникає спочатку не в лоні первісних громад, а там, де вони перестають існувати, на їхніх межах, в тих небагатьох пунктах, де вони вступають у контакт з іншими громадами. Тут починається міновий торг і звідси проходить він у середину громади, на яку впливає роскладово. Тим то осібні споживчі вартості, які в міновому торзі ріжних громад між собою стають товарами, от як раби, худоба, метали, творять, здебільшого, перші гроші в межах самої громади. Ми бачили, що мінова вартість якогось товару в тим вищій мірі представляється як мінова вартість, чим довшим є ряд її еквівалентів або чим ширшою є сфера міни для товару. Тим то повільне поширення мінового торгу, зріст міни та збільшення ріжноманітности товарів, що йдуть у міновий торг, розвиває товар як мінову вартість, спонукує до творення грошей, і тим самим роскладово впливає на безпосередньо міновий торг. Економісти звичайно виводять гроші з зовнішніх труднощей, що на них натикається поширений міновий торг, але при цьому забувається, що ці труднощі походять із розвитку мінової вартости, а через це й з розвитку /67/ суспільної праці, як загальної праці. Наприклад: товари, як споживчі вартості, не можуть ділитися по вподобі, тим часом, коли як мінові вартості вони такими повинні бути. Або товар особи A може бути споживчою вартістю для особи B, а товар B не є споживчою вартістю для A. Або власники товарів можуть потрібувати своїх неділимих товарів, що взаємно вимінюються, у нерівних пропорціях що до вартости. Іншими словами, під приводом розгляду простого мінового торгу економісти лишень наочно спостерігають певні боки тої суперечности, що нею обгорнуто істоту товару як безпосередньої єдности споживчої й мінової вартостей. З другого боку, вони далі, консеквентно, твердо тримаються мінового торгу, адекватної форми процесу міни товарів, звязаної лишень з певними технічними незручностями, для усунення яких гроші суть хитромудро вигаданим засобом. Тим то, виходячи з цієї цілком плесковатої точки погляду, один дотепний англійський економіст слушно стверджував, що гроші — то тільки матеріяльний струмент, от як корабель чи парова машина, а не вислів якогось суспільного продукційного відношення, отже — і не економічна категорія. Через це розглядати їх у політичній економії, котра, в дійсності, не має нічого спільного з технологією, цілком не до речи[15].

В товаровому світі розвинутий поділ праці є передумовою, або, швидче, він безпосередньо виявляється в ріжноманітності споживчих вартостей, що протистоять одна одній як осібні товари і приховують у собі так само ріжноманітні способи праці. Поділ праці як сукупність усіх осібних родів продуктивної діяльности, — це повний образ суспільної праці з її матеріяльного боку, коли розглядати її як працю, що виробляє споживчі вартості. Але з точки погляду товарів та в сфері мінового процесу, він, як такий, існує лише в свому результаті, в осібності самих товарів. /68/

Міна товарів — це процес, у якому суспільна міна матерії, себ-то міна осібних продуктів приватних індивідів, є одночасно утворенням певних суспільних продукційних відносин, у які індивіди вступають під час цієї міни матерії. Відношення товарів між собою, що складаються в цьому процесі, кристалізуються як відмінні означення цього загального еквіваленту, і таким чином міновий процесі одночасно стає, процесом утво¬рення грошей. Сукупність цього процесу, являючи собою перебіг ріжних процесів, є ціркуляція.

 

А. З ІСТОРІЇ АНАЛІЗИ ТОВАРУ.

Аналіза товару, а саме зведення його на працю в подвійній формі — зведення споживчої вартости на реальну працю або доцільно-продуктивну діяльність, а мінової вартости на робітний час або ж однакову суспільну працю. — це критичний кінцевий результат більше ніж півторьох сот років дослідів класичної політичної економії, що в Англії починається Вільямом Петі, а у Франції Буаґільбером[16], і в Англії кінчається Рікардом, а в Франції Сісмонді.

Петі зводить споживчу вартість на працю, не помиляючись що до природньої властивости її творчої сили. Дійсну працю він з самого початку розуміє в її цілій суспільній формі як поділ праці[17]. Цей погляд на джерело матеріяльного багатства /69/ не лишається у нього, як от напр., у його сучасника Гобса. більше або менше безплідним, а приводить його до політичної аритметики, до тої першої форми, в якій політична економія зріжничковується як самостійна наука. Однак, мінову вартість приймає він такою, якою вона виявляється в процесі міни товарів, — як гроші, а самі гроші — як товар, що існує, як золото та срібло. Захоплений уявами монетної системи, він проголошує той осібний рід реальної праці, що ним добувається /70/ золото та срібло, працею, що творить мінову вартість. В дійсності він думає, що буржуазна праця мусить продукувати не безпосередні споживчі вартості, а товар, таку споживчу вартість, що в міновому процесі за допомогою свого вивласнення здатна представлятися в формі золота та срібла, себ-то в формі грошей, себ-то в формі мінової вартости, себ-то як урічевлена загальна праця. Однак, його приклад яскраво доводить, що визнання праці джерелом матеріяльного багатства ніяк не виключає помилкового розуміння тої певної суспільної форми, в якій праця є джерелом мінової вартости.

Буаґільбер і собі, коли й не свідомо, то фактично зводить мінову вартість товару на робітний час, означуючи «справжню вартість» (la juste valeur) тою вірною пропорцією, що в ній робітний час індивідів росподіляється проміж окремих галузей промисловости, а вільну конкуренцію представляючи як суспільний процес, що встановлює цю вірну пропорцію. Але одночасно та всупереч Петі він фанатично бореться проти грошей, що своїм втручанням заваджають натуральній рівновазі чи гармонії товарової міни і як фантастичний Молох вимагають собі в жертву всякого природнього багатства. Коли ця полеміка проти грошей стоїть, з одного боку, у звязкові з певними історичними обставинами, — бо Буаґільбер нападав на сліпо руйнацьку жадобу золота при дворі Луї XIV серед орендарів його фінансів та його шляхти[18], тим часом як Петі в жадобі золота гаряче вітав могутній чинник спонуки народа до промислового розвитку та до завоювання світового ринку, — то тут одночасно виявляється й глибша принціпіяльна ріжниця, що як постійний контраст відновлюється й далі між щиро /71/ англійською та щиро французькою[19] політичною економією. Буаґільбер, в дійсності, звертає увагу на матеріяльний зміст багатства, на споживчу вартість, на його споживання[20], та розглядає буржуазну форму праці, продукцію споживчих вартостей як товарів, а разом і процес міни товарів, — як природню суспільну форму, що в ній індивідуальна праця осягає своєї мети, Тим то там. де перед ним виступає спеціфічний характер буржуазного багатства, от як у грошах, він пояснює це втручанням чужих узурпаторських елементів та роспалюється проти буржуазної праці в одній формі і одночасно утопічно вихвалює її в другій формі[21]. Буаґільбер подає нам собою доказ того, що можна вважати робітний час за міру величини вартости товарів і одночасно працю, урічевлену в міновій вартості товарів та міряну часом, переплутувати з безпосередньою природньою діяльністю індивідів.

Перше свідоме, майже тривіяльно ясне зведення мінової вартости на робітний час ми знаходимо в людини нового світу, де буржуазні продукційні відносини, імпортовані одночасно з їхніми носіями, хутко підносилися на ґрунті, що брак у собі історичної традиції замінив надміром гумусу. Людина ця — Беніямін Франклін, що формулував основний закон сучасної політичної економії в своїй першій юнацькій праці, написаній у 1719 і ви друкованій у 1721 р.[22. Він заявляє, що для вартости треба знайти іншу міру, ніж шляхетні метали. Нею має стати праця. «Працею можна вимірювати вартість срібла так само, як і вартість усяких інших річей. Хай. напр., одна людина працює коло продукції збіжжя, а друга копає та чистить /72/ срібло. При кінці року, чи після якогось іншого певного часу, ввесь продукт збіжжя та ввесь срібний продукт являтимуть собою один для одного природні ціни; отже коли один є рівним 20 бушлям, а другий 20 унціям, то одна унція срібла варта буде такої самої праці, яку витрачено й на продукцію одного бушля збіжжя. Але коли через відкриття ближчих, приступніших та багатших копалень одна людина зможе продукувати 40 унцій срібла так само легко як раніш 20, а праця, потрібна на продукцію 20 бушлів збіжжя. лишиться як і раніш тією ж самою, то тоді 2 унції срібла будуть уже варті не більше, ніж така ж сама праця, витрачена на продукцію одного бушля збіжжя, а один бушель збіжжя, що раніш цінувався в 1 унцію, тепер цінуватиметься в дві унції caeteris paribus (за інших рівних умов). Таким чином, багатство якоїсь країни треба цінувати тою кількістю праці, яку її мешканці здатні купити[23]». У Франкліна робітний час одразу представляється економічно однобічним, як міра вартости. Перетворення реальних продуктів у мінові вартості розуміється само собою, і тим то діло лише в тім, щоб знайти ту певну міру величини їхньої вартости. «Тому, каже він, що торг взагалі є не чимсь іншим як міною праці на працю, то вартість усяких річей найвірніше цінується працею[24]». Поставмо на місце слова праця реальну працю і ми побачимо одразу змішування праці в одній формі з працею в другій формі. Коли, напр., торг полягає в міні шевської, копальняної, прядівниичої, малярської праці і т.д., то хиба вартість чобіт найвірніше цінується в малярській праці? Франклін, навпаки, думав, що вартість чобіт, продуктів з копалень, пряжі; образів і т.д. зумовлюється абстрактною працею, що не має ніякої осібної якости, а тим то і міряється тільки кількістю[25]. Але через те, що він не висвітлює вміщеної в міновій вартості праці як абстрактно загальної суспільної праці, що виникає зі всебічного вивласнення індивідуальних праць, то він неминуче не зауважує значіння грошей як безпосередньої форми існування цієї вивласненої праці. Тим то гроші і праця, що творить вартість, не стоять у нього ні в якому внутрішньому звязкові між собою, гроші для /73/ нього — це швидче струмент, принесений для міни зовні, з огляду на технічну зручність[26]. Аналіза Франкліна не вчинила безпосереднього впливу на загальну ходу науки, бо він розглядав лише поодинокі питання політичної економії сприводу певних практичних випадків.

Протилежність між реальною корисною працею і тою працею, що творить мінову вартість, хвилювала Європу протягом вісімнадцятого віку в формі питання: який саме осібний рід реальної праці являє собою джерело буржуазного багатства? Таким чином заздалегоди встановлювалося, що не кожна праця, що здійснюється в споживчих вартостях або постачає продукти, вже через одне це безпосередньо утворює багатства. Однак, для фізіократів, як і для їхніх супротивників, пекучим спірним питанням було не те, яка праця утворює вартість, а те, яка праця утворює додаткову вартість. Отже, вони розглядали проблему в більш складній формі, перше ніж вирішити її в елементарній формі, так само, як історична хода всіх наук веде через масу перехресних та поперечних стежок до їхніх справжніх вихідних точок. У відміну від інших будівничих, наука не лишень малює повітряні замки, а ще й виводить окремі поверхи будинку перше, ніж покласти фундамент його. Не спиняючись тут довше коло фізіократів та поминаючи цілу низку італійських економістів, що в більше чи менше влучних висловах злегка торкаються справжньої аналізи товару[27], звернімося зразу до першого брита, що опрацював загальну систему буржуазної політичної економії, до сера Джемса Стюарта[28]. Як і взагалі у нього абстрактні категорії політичної економії перебувають іще в процесі відокремлення від свого матеріяльного змісту та через це невиразні й хиткі, то так само стоїть у нього справа і з категорією мінової вартостн. В однім місці він означує реальну вартість робітним часом (what a workman can perform in a day — те, що робітник може виробити протягом дня), але поруч цього чудернацьким /74/ способом фігурують заробітна плата та сировина[29]. В другому місці ця боротьба з матеріяльним змістом виявляється ще яскравіше. Він зве вміщений у якомусь товарі природній матеріял, напр., срібло в якійсь срібній плетеній речі, його внутрішньою вартістю (intrinsic worth), тим часом як уміщений у ньому робітний час — його споживчою вартістю (useful value). «Перша, каже він, це — щось реальне само собою… навпаки, споживча вартість мусить бути цінована тою працею. якої коштувала її продукція. Праця, витрачена на модифікацію матерії, представляє собою певну частину часу якоїсь людини» і т.д.[30] Що відзначає Стюарта від його попередників та наступників, так це те, що він гостро відріжняє спеціфічно суспільну працю, що виявляється в міновій вартості, від тої реальної праці, котра продукує споживчі вартості. Працю, каже він. котра шляхом свого вивласнювання (alienation) утворює загальний еквівалент (universal equivalent) я зову промисловістю. Працю як промисловість він відріжняє не тільки від реальної праці, а й від інших суспільних форм праці. Вона для нього — буржуазна форма праці, в одміну від її античних та середньовічних форм. Особливо цікавить його протилежність між буржуазною працею та працею феодальною, що її в часи її занепаду він спостерігав у самій Шотландії, а на континенті — за часів своїх численних мандрівок. Певна річ, Стюарт знав дуже добре, що навіть і в передбуржуазні епохи продукт приймав форму товару, а товар — форму грошей, але він докладно доводить, що товар, як елементарна основна форма багатства, а вивласнювання, як звичайна форма привласнювання, властиві лишень буржуазному періодові продукції, отже, що характер праці, що творить мінову вартість, — спеціфічно буржуазний[31].

Після того, як справжніми джерелами багатства визнано було по черзі окремі форми реальної праці, от як хліборобство, мануфактуру, пароплавство, торг і т.д., Адам Сміт одиноким джерелом матеріяльного багатства або споживчих вартостей /75/ проголосив працю взагалі, а саме — в формі її суспільної сукупности, в формі поділу праці. В той час. коли він цілком не доглядів тут елемента природи, цей останній переслідує його в сфері саме суспільного багатства, у сфері мінової вартости. Правда, Адам означує вартість товару вміщеним у ньому робітним часом, але далі він відносить реальність цього означення вартости до передадамових часів. Інакше кажучи, те, що здається йому правдивим відносно простого товару, стає для нього неясним, ледви тільки на місце цього простого товару стають вищі й складніші форми — капітал, наймана праця, земельна рента і т.д. Він висловлює це так, що вартість товарів вимірялася вміщеним у них робітним часом у paradise lost (загубленім раї) буржуазного суспільства, де люде вступили між собою в зносини ще не як капіталісти, наймані робітники, земельні власники, фармери, лихварі і т.д., а лишень як прості продуценти та товаровимінювачі. Він раз-у-раз плутає означення вартости товарів вміщеним у них робітним часом з означенням їхньої вартости вартістю праці, хитається скрізь у деталях та не добачає об’єктивного зрівнювання, що суспільний процес силоміць переводить між неоднаковими працями для суб’єктивного зрівноправнення індивідуальних праць[32]. Перехід реальної праці у працю, що творить мінову вартість, себ-то в буржуазну працю в її основній формі, цей перехід, як він силкується довести, здійснюється через поділ праці. Наскільки вірно те. що передумовою приватної міни є поділ праці, настільки ж невірно те, що передумовою поділу праці є приватна міна. Серед перуанців, напр., працю було надзвичайно поділено, хоч не було ніякої приватної міни, ніякої міни продуктів як товарів.

В протилежність Адамові Смітові, Давід Рікордо збудував означення вартости товару виключно на робітному часові і довів, що цей закон опановує навіть найбільш суперечні йому на око буржуазні продукційні відносини. Досліди Рікарда /76/ обмежуются виключно величиною вартости і відносно неї він принаймні здогадується, що здійснення цього закону залежить від певних історичних передумов. А саме, він каже, що означення величини вартости робітним часом має силу лише для тих товарів, «котрі індустрією можуть по вподобі бути збільшені та продукція котрих опановується необмеженою конкуренцією[33]. На ділі ж це значить тільки, що закон вартости для свого повного розвитку заздалегоди встановлює, як передумову, суспільство великої промислової продукції, себто сучасне буржуазне суспільство. Зрештою Рікардо уважає буржуазну форму праці за вічну природню форму суспільної праці. У нього прарибалка або прамислівець, як справжні товаровласники, одразу вимінюють рибу та дичину в пропорції, що відповідає робітному часові, урічевленому в цих мінових вартостях. При цій нагоді він потрапляє в той анахронізм, що прарибалка і прамислівець для обрахунку своїх знарядь праці вдаються до рахункових таблиць, що вживалися на лондонській біржі в 1817 р. «Паралелограми пана Оуена» то, здається, одним одна суспільна форма, яку він знав крім буржуазної. Хоч і оточений цим буржуазним горизонтом. Рікардо аналізує буржуазну політичну економію, що в своїй глибині має цілком інший вигляд, ніж це здається згори, з такою теоретичною гостротою, що лорд Бруем (Brougham) міг сказати про нього: „Mr Ricardo seemed as if he had dropped from an other planet”. (Містер Рікардо неначе впав з іншої планети). В безпосередній полеміці з Рікардо Сісмонді підкреслив як спеціфічно суспільний характер праці, що творить мінову вартість[34], так і те — це він означує як «характерну рису нашого економічного поступу», — що величини вартости зводяться на необхідний робітний час, на «відношення між потребою всього суспільства та кількістю праці, якої вистачає на задовольнений цієї потреби»[35]. Сісмонді вже не стоїть під впливом тої уяви Буаґільбера, що працю, яка творить мінову вартість, пофальшовано грішми, але він обвинувачує великий промисловий капітал у тім, у чім Буатільбер обвинувачував гроші. Коли в особі Рікарда політична економія безоглядно витягає /77/ свої останні висновки та тим способом досягає свого завершення, то Сісмонді доповнює це завершення, подаючи в своїй особі її сумніви.

Тому що Рікардо, удосконаливши класичну політичну економію, найбільш точно формулує та розвиває означення мінової вартости робітним часом, то, природньо, всяка полеміка з боку економістів концентрується на ньому. Як що скинути з цієї полеміки здебільшого безглузду[36] форму, то її можна звести до таких ось точок:

По-перше: Сама праця має мінову вартість і ріжні праці мають ріжні мінові вартості. Робити мінову вартість мірою мінової вартости, це — зачароване коло, бо та мінова вартість, якою міряють, сама знову потрібує певної міри. Цей закид зводиться на таку проблему: визнавши робітний час за іманентну міру вартости, на цій основі дослідити заробітну плату. Наука про найману працю дає на це відповідь.

По-друге: Як що мінова вартість якогось продукту є рівною вміщеному в нім робітному часові, то мінова вартість робітного дня мусить бути рівною його продуктові[37]. Або: заробітна плата мусить бути рівною продуктові праці. На ділі ж буває як раз навпаки. Ergo. Цей закид зводиться на таку проблему: яким чином продукція, збудована на міновій вартості, що означується лишень робітним часом, приводить до того результату, що мінова вартість праці, стає меншою за мінову вартість її продукту? Цю проблему ми розвязуємо при розгляді капіталу.

По-третє: Ринкова ціна товарів падає нижче їхньої мінової вартости або підноситься понад неї разом зі зміною відношення /78/ між попитом та постачанням. Тим то мінова вартість товарів означується цим відношенням між попитом та постачанням, а не вміщеним у них робітним часом. В дійсності ж у цьому дивному висновкові підноситься лише питання, як на основі мінової вартости розвивається відмінна від неї ринкова ціна, або вірніше, як закон мінової вартости здійснюється в своїм власнім противенстві. Ця проблема розвязується в науці про конкуренцію.

По-четверте: Остання і мабуть найгостріша суперечність, коли б її не подавалося, як звичайно, у формі дивовижних прикладів, така: як що мінова вартість — не що інше, як уміщений у товарі робітний час, то як можуть товари, що не містять у собі ніякої праці, мати мінову вартість, або, інакша кажучи, звідки береться мінова вартість простих сил природи? Ця проблема розвязується в науці про земельну ренту.

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Гроші або проста ціркуляція.

В парламентській дебаті над банковим агатом сера Роберта Шля (1844-1845 р.) Ґледстон зауважив, що навіть кохання не зробило більшого числа людей дурнями, ніж оте метикування над суттю грошей. Він говорив бритам про бритів. Зате голандці, люде, що всупереч сумнівам Петі віддавна мали «небесний дотеп» до грошевої спекуляції, ніколи не тратили свого дотепу в міркуванні про гроші.

Головну трудність в аналізі грошей перемагається з тої хвилі, ледви тільки стає зрозумілим їхнє похождення з самого товару. Коли це вже має місце, то мова йде далі лишень про те, щоб ясно зрозуміти особливі форми грошей, що до де-якої міри тяжко, бо всі буржуазні відносини, позолочені та посріблені, мають вигляд грошевих відносин, а через це й здається, що грошева форма має без краю ріжноманітний. їй самій чужий зміст.

В дальшому досліді треба твердо памятати, що мова йде лишень про ті форми грошей, що виростають безпосередньо з міни товарів, я не про ті форми їх, що належать до певного вищого ступня продукції, як напр., — кредитові гроші. Для того, щоб зробити справу простішою, ми скрізь приймаємо за грошевий товар золото. /79/

1. Міра вартости.

Перший процес ціркуляції — це, так би сказати, теоретичний підготовчий процес до дійсної ціркуляції. Товари, що існують як споживчі вартості, прибирають собі спочатку форму, в якій вони ідеально виявляються одні відносно одних як мінова вартість, як певні кількості врічевленого загального робітного часу. Перший неодмінний акт цього процесу, як ми бачили, полягає в тім, що товари вилучають споміж себе певний спеціфічний товар, скажім — золото як безпосередню матеріялізацію загального робітного часу, або як загальний еквівалент. Вернімось на одну хвилину до тої форми, в якій товари перетворюють золото в гроші.

1 тона заліза = 2 унціям золота
1 квартер пшениці = 1 унції золота
1 центнер мока кави = Ό унції золота
1 центнер поташу = ½ унції золота
1 тона бразил. дерева = 1½ унціям золота
У товару = X унціям золота.

В цьому ряді зрівнань залізо, пшениця, кава, поташ і т.д. являють собою одне для одного матеріялізацію одноманітної праці, а саме — матеріялізованої в золоті, праці, що в ній стерто всяку осібність реальних праць, представлених у їхніх відмінних споживчих вартостях. Ідентичні як вартість, вони — матеріялізація одної й тої самої праці або одна її та сама матеріялізація праці, — золото. Як одноманітна матеріялізація одної й тої самої праці, вони ріжняться між собою лишень одним способом — кількісно; іншими словами, вони суть ріжними величинами вартости, бо в їхніх споживчих вартостях містяться нерівні кількості робітного часу. Як ці поодинокі товари, вони відносяться одночасно і один до одного, як урічевлення загального робітного часу, бо вони відносяться й до самого загального робітного часу як до певного вилученого товару, до золота. Це відношення, що перебуває в стані розвитку, відношення, в якому вони стають один для одного міновими вартостями, представляє вміщений у золоті робітний час як загальний робітний час, що його дана кількість висловлюється в ріжних кількостях заліза, пшениці, кави і т.д., коротко — у споживчих вартостях усіх товарів, або ж — безпосередньо розгортається в безмежнім ряді товарових еквівалентів. Тому що всі товари висловлюють свої мінові вартості в золоті, золото висловлює свою мінову вартість безпосередньо в усіх товарах. /80/ Через те, що товари надають самі собі один для одного форму мінової вартости, то золоту вони надають форму загального еквіваленту або грошей.

Тому що всі товари міряють свої мінові вартості в золоті в тім відношенню, в якім певна кількість золота та певна кількість товарів містять у собі однаковий робітний час, тому золото стає мірою вартостей, а як раз через це своє означення міри вартостей, що свою власну вартість міряє безпосередньо цілим колом товарових еквівалентів, — стає воно загальним еквівалентом, або грішми. Але, з другого боку, мінова вартість усіх товарів висловлюється в золоті. В цьому вислові треба одріжняти якісний момент від кількісного моменту. Мінова вартість товару існує як матеріялізація одного й того самого одноманітного робітного часу; величина вартости товару представлена вичерпливо, бо в тому самому відношенні, в якому товари ставляться нарівні з золотом, ставляться вони нарівні й один з одним. З одного боку, виявляється загальний характер уміщеного в них робітного часу, з другого боку — кількість його в золотому еквіваленті. Мінова вартість товарів, висловлена таким способом як загальна еквівалентність та одночасно як ступінь цієї еквівалентности в певному спеціфічному товарі, або в один-одному зрівнанню з певним спеціфічним товаром, така мінова вартість є ціною. Ціна — то перетворена форма, в якій мінова вартість товарів виявляється в процесі ціркуляції.

Отже, шляхом того самого процесу, за допомогою якого товари висловлюють свої вартості як золоті ціни, вони представляють золото як міру вартостей, а через це й як гроші. Коли б усі товари виміряли свої вартості в сріблі або пшениці чи міді і через це представляли б ці вартості як срібні, пшеничні чи мідні ціни, тоді мірами вартости, отже й загальними еквівалентами, стали б срібло, пшениця та мідь. Щоб у ціркуляції виявлятися як ціни, товари ще перед ціркуляцією мусять бути міновими вартостями. Золото стає мірою вартостей лише тому, що всі товари цінують свою мінову вартість у ньому. Але всебічність цього відношення, що перебуває у стані розвитку, відношення, з якого лише й виникає характер золота як міри, має своєю передумовою те, що кожен окремий товар міряється в золоті в тім відношенні, у якім в обох міститься робітний час, що, отже, дійсною мірою товару й золота є сама праця, або, що товар і золото шляхом безпосереднього мінового торгу ставляться, як мінові вартості, одне з одним нарівні. /81/ Як це прирівнювання відбувається на практиці, це пи¬тання не може бути розглянутим у сфері простої ціркуляції. Проте ясно, що в країнах, що продукують золото й срібло, певна кількість робітного часу втілюється безпосередньо в певній кількості золота й срібла, а в країнах, що не продукують золота й срібла, той самий результат осягається кружним шляхом, шляхом безпосередньої чи посередньої міни товарів цієї країни, себ-то певної частини середньої національної праці, на певну кількість матеріялізованого в золоті та сріблі робітного часу тих країн, що мають золоті та сріблі поклади. Щоб мати змогу служити мірою вартости, золото мусить бути по змозі мінливою вартістю, бо воно може стати еквівалентом інших товарів лише як матеріялізація робітного часу, а один і той самий робітний час зі зміною продуктивних сил реальної праці реалізується в нерівних обмірах одних і тих самих споживчих вартостей. Як при вислові мінової вартости кожного товару в споживчій вартості якогось іншого товару, так само й при цінуванню всіх товарів у золоті передумовою є лише те, що золото в даний момент представляє певну кількість робітного часу. Відносно зміни вартости золота має силу вияснений вище закон мінових вартостей. Як що мінова вартість товарів лишається незмінною, то загальне піднесення їхніх золотих цін стає можливим лише в тім випадкові, коли мінова вартість золота падає. Як що мінова вартість золота лишається незмінною, то загальне піднесення золотих цін стає можливим лише в тім випадкові, коли мінові вартості всіх товарів зростають. Навпаки буває тоді, коли трапляється загальне зниження товарових цін. Коли вартість одної унції золота падає або підноситься наслідком зміни робітного часу, потрібного на її продукцію, тоді ця вартість падає або підноситься рівномірно для всіх інших товарів, отже, вона являє собою, по тому, як і перед тим. відносно всіх товарів робітний час даної величини. Одні й ті самі мінові вартості цінуються тепер у більших чи менших кількостях золота, ніж раніше, але вони цінуються в відношенні до величин їхніх вартостей, отже — зберігають однакове відношення вартости одних до одних. Відношення 2:4:3 лишається тим самим, що й 1:2:4 або 4:3:10. Змінені кількості золота, в яких зі зміною вартости золота цінуються мінові вартості, не заваджають золоту функціонувати як мірі вартости, так само, як у 15 разів менша відносно золота вартість срібла не заваджає сріблу витискувати золото з цієї його функції. Тому що мірою золота /82/ й товарів є робітний час, а золото стає мірою вартостей лише в тій мірі, в. якій усі товари виміряються в ньому, то те, ніби гроші роблять товари спів мірними[38], є лишень фікцією процесу ціркуляції. Навпаки, лише співмірність товарів, як уречевленого робітного часу, робить золото грішми.

Та реальна форма, в якій товари вступають у процес міни. це форма їхніх споживчих вартостей. Дійсним загальним еквівалентном вони стають лише через своє вивласнення. Встановлення їхніх цін є їхнім лише ідеальним перетворенням у загальний еквівалент, — є тим зрівнанням з золотом, що його ще треба реалізувати. Але тому, що товари в своїх цінах перетворюються в золото лишень ідеально, тому, що їхнє грошеве буття в дійсності ще не відокремлене від їхнього реального буття, — тому й золото перетворюється ще тільки в ідеальні гроші, тому воно є ще тільки мірою вартости, а певні кількості золота, в дійсності, функціонують іще тільки як назви певних кількостей робітного часу. Від певного способу, яким товари являють собою один для одного свою власну мінову вартість, залежить кожного разу й та означеність форми, в якій золото кристалізується як гроші.

Тепер і товари протиставляться один одному як двоїсті істоти: реально — як споживчі вартості, ідеально — як мінові вартості. Вони являють собою тепер один для одного двоїсту /83/ Форму праці, що міститься в них. бо дійсно існує реальна осібна праця в формі споживчої вартости, а загальний абстрактний робітний час набуває собі уявного існування в ціні товарів, що в ній воші суть рівномірною і лише кількісно відмінною матеріялізацією одної й тої самої субстанції вартости.

Ріжниця між міновою вартістю та ціною являється, з однсго боку, лише номінальною: як каже Адам Сміт. напр., праця — реальна ціна, а гроші — номінальна ціна товарів. Замісць того, щоб цінувати 1 квартер пшениці в 30 робітних днів, його цінують тепер в одну унцію золота, як що одна унція золота є продуктом 30 робітних днів. З другого боку, ця ріжниця тим менша є лише номінальною, що в ній концентруються всі небезпеки, що загрожують товарові в дійсному процесі ціркуляції. 30 робітних днів міститься в квартері пшениці, і через це нема чого висловлювати його знову в робітному часі. Але золото — товар відмінний від пшениці, і лише в ціркуляції може виявитися, чи стане ще квартер пшениці в дійсності унцією золота, як це передхоплюсться в його ціні. Це залежить від того, чи буде він споживчою вартістю чи ні, чи буде вміщена в ньому кількість робітного часу тою кількістю робітного часу, що суспільство неодмінно гіотрібуватиме її на продукцію одного квартера пшениці, чи ні. Товар, як такий, є міновою вартістю, він має ціну. В цій ріжниці між міновою вартістю і ціною виявляється те, що вміщена в товарі осібна індивідуальна праця мусить бути представлена лише за допомогою процесу вивласнення як своя протилежність, як позбавлена індивідуальности абстрактно загальна і як лише в цій формі суспільна праця, себ-то— як гроші. Чи здатна вона бути так представленою чи ні — це річ випадкова. Тим то, хоч мінова вартість товару набуває в ціні лише ідеально відмінного від нього існування і двоїста форма вміщеної в нім праці існує ще лишень як відмінний спосіб вислову, хоч, з другого боку, через це матеріялізація загального робітного часу, золото, протиставиться реальному товарові ще лишень як уявна міра вартоети, — не зважаючи на це, в істоті мінової вартости як ціни або золота, як міри вартости, міститься в прихованій формі необхідність вивласнювання товару за дзвінке золото, та міститься й можливість її не-вивласнювання, коротко — ціла суперечність, витворена тим. що продукт є товаром, або тим, що осібна праця приватного індивіда, щоб мати суспільне значіння, мусить бути представлена як своя безпосередня протилежність, як абстрактно загальна праця. Тим то утопісти, що /84/ бажають товарів, а не грошей, продукції, що спирається на приватну міну, без неодмінних умов цієї продукції, ці утопісти вірні самім собі, коли «знищують» гроші як міру вартости не тільки в їхній тілесній, а ще й газоподібній, мозком витканій формі. В незримій мірі вартости вартують на них у засідці тверді гроші.

Як що визнати наперед той процес, що через нього золото стало мірою вартостей, а мінова вартість — ціною, то всі товари в своїх цінах стають лишень уявними ріжної величини кількостями золота. Як такі ріжні кількості одної й тої самої речи, золота, вони рівняються, порівнюються та виміряються між собою, таким чином повстає технічна потреба ставити їх у відношення до певної кількости золота, як до одиниці міри, до тої одиниці міри, що розвивається далі в мірило тому, що вони розділяються на рівні частини, а ці останні знову можуть і далі ділитися на такі ж частини[39]. Але кількості золота, як такі, міряються вагою. Отже, мірило є вже готовим у тих загальних вагових мірах металів, що за всякої металічної ціркуляції через це саме з самого початку служать мірилом цін. Тому що товари стають один до одного в відношення вже не як мінові вартості, що їх треба вимірювати робітним часом, а як одноіменні величини, міряні в золоті, — тому золото перетворюється з міри вартостей у мірило цін. Таким чином порівнання товарових цін між собою, як ріжних кількостей золота, викристалізовується в значках, що відповідають певній гаданій кількості золота і представляють золото як мірило з рівноподільними частинами. Золото як міра вартостей і як мірило цін має цілком відмінну означеність форм, і переплутування одного з другим витворювало найбезглуздіші теорії. Мірою вартостей є золото як урічевлений робітний час. мірилом цін стає воно як певна вага металу. Мірою вартостей став золото тоді, коли воно, як мінова вартість, відноситься /85/ носиться до товарів, як до мінових вартостей; в мірилі ж цін певна кількість золота служить одиницею для других кількостей золота. Золото є мірою вартости, бо його вартість мінлива, мірилом цін — бо воно фіксується як незмінна одиниця ваги. Тут, як і завжди при визначеннях міри одноіменних величин, все рішає тривкість та означеність мірила. Необхідність встановити певну кількість золота як одиницю міри, а частини його і як підрозділи цієї одиниці, породила уяву, ніби певна кількість золота, що має природньо мінливу вартість, встановлена була як вартість у певнім відношенні до мінових вартостей товарів, при чім недобачено було того, що мінові вартості товарів почали перетворюватися в ціни, в кількості золота, перше ніж золото розвинулося в мірило цін. Хоч і як змінюється вартість золота, проте ж ріжні кількості золота представляють одна відносно одної завжди одне й те саме відношення вартости. Коли б вартість золота впала на 1000 процентів, то 12 унцій його мали б. як і попереду, у 12 разів більшу вартість, ніж одна унція золота, а в цінах мова йде лишень про відношення ріжних кількостей золота одної до одної. З другого боку, тому що одна унція золота ані скільки не змінює своєї ваги разом з підупадом чи піднесенням її вартости, то так само не змінюється й кожна з її частин, і, таким чином, золото, як певне мірило цін, відбуває завжди одну й ту саму службу, хоч би й як змінювалася його вартість[40]. /86/ Історичний процес, що його ми пояснимо далі з природи металічної ціркуляції, приніс із собою те, що одна й та сама вагова назва зберігається для ваги шляхетних металів у їхній функції як мірила цін, для ваги, що раз-у-раз змінюється й зменшується. Так англійський фунт означає менше ніж одну третину своєї первісної ваги, шотландский фунт перед сполученням — лише 1/30, французький лівр — 1/14, еспанський мараведі — менше ніж 1/1000, португальський «ре» — ще далеко меншу частину. Так в історичному процесі грошеві назви металічної ваги відокремлюються від їхніх загальних вагових назв[41]. Через те, що означення одиниці міри, її певних частин і їхніх назв є, з одного боку, чисто умовним, з другого ж боку воно повинно мати в ціркуляції характер загальности й обов’язковости, то воно мусить бути встановленим за допомогою закону. Отже, ця суто формальна операція припадає урядам[42]. Певний метал, що служив матеріялом для грошей, було /87/ дано суспільними обставинами. Зрозуміла річ, законне мірило цін у ріжних країнах ріжне. В Англії, напр., унція, як металічна вага, ділиться на Pennyweights, Grains і Carats. Troy унція ж золота, як одиниця міри, ділиться на 3⅞ соверена, соверен на 20 шілінгів, шілінг на 12 пенсів, так що 100 фунтів 22 каратного золота (1200 унцій) = 4027 соверенам і 10 шілінгам. Однак, на світовому ринкові, де зникають межі країн, зникають і ці національні риси грошевих мір. відступаючи своє місце загальним мірам ваги металів.

Так от ціна якогось товару або кількість золота, в яку він ідеально перетворився, висловлюється тепер у грошевих назвах золотого мірила. Отже, замісць казати: квартер пшениці рівний одній унції золота, в Англії кажуть: він рівний 3 фун. 17 шіл. 10½ пенс. Всі ціни висловлюються, таким чином, в однакових назвах. Своєрідна форма, що її товари надають своїй міновій вартості, перетворилася в грошеві назви, якими вони промовляють один до одного, чого вони варті. З другого боку, гроші стають рахунковими грішмі[43].

Перетворення товарів у рахункові гроші, в голові, на папері, в мові, відбувається кожного разу, ледви тільки певний рід багатства фіксується з точки погляду мінової вартости[44]. До цього перетворення потрібен матеріял золота, але лише як уявне золото. Щоб поцінити вартість 1000 пак бавовни певною кількістю унцій золота, а саму цю кількість унцій висловити знову в рахункових назвах унції, в фунтах, шілінгах, пенсах, не є потрібним ані один атом реального золота. Так, у Шотландії перед банковим актом сера Роберта Піля з 1845 р. в обігові не було ні одної унції золота, дарма що унція золота, саме висловлена в англійському рахунковому масштабі, в З фун. 17 шіл. 10½ пенс., служила законною мірою цін. Так само срібло служить мірою цін у товаровій міні між Сибіром та Хіною, хоч у дійсності цей торг є виключно міновим торгом. /88/ Тим то для грошей, як рахункових грошей, навіть байдуже, чи вони — сама одиниця їхньої міри або її частини — дійсно викарбовані, чи ні. В Англії, за часів Вільгельма Завойовника, існували лише 1 фунт, в ті часи 1 фунт чистого срібла, та шіллінг, 1/20 фунта, обоє лише як рахункові гроші, а пені, 1/240 фунта срібла, був найбільшою реального срібною монетою. Навпаки, в сучасній Англії не існують ні шілінги. ні пенси, дарма що вони — законні рахункові назви певних частин унції золота. Гроші, як рахункові гроші, можуть взагалі існувати лише ідеально, тим часом коли гроші, що існують у дійсності, викарбувано за цілком іншим мірилом. Так у багатьох англійських кольоніях Північної Америки гроші, що ціркулювали там аж до вісімнадцятого віку, складалися з еспанських та португальських монет, а рахункові гроші були скрізь ті самі, що й в Англії[45].

Тому що золото як мірило цін виявляється в тих самих рахункових назвах, що й товарові ціни, себ-то, напр., одна унція золота, як і одна тона заліза, висловлюється в 3 фун. 17 шіл. 10½ пенс. — тому ці рахункові назви його названо монетною ціною. Тим то й повстала дивна уява, немов би золото цінується в свому власному матеріялі та ніби в відміну від усіх інших товарів дістає від держави фіксовану ціну. Встановлення рахункових назв для певної ваги золота переплутали з фіксованням вартости цієї ваги[46]. Там, де золото служить елементом означення цін. а через це й рахунковими грішми, воно па має не то що фіксованої, а і взагалі ніякої піни. Щоб мати ціну, себ-то висловитися в якомусь спеціфічному товарі, як у загальному еквіваленті, цей другий товар /89/ мусив би грати ту саму виключну ролю в процесі ціркуляції, що й золото. Але два товари, що виключають усі інші товари, взаємно виключають самі себе. Тим то там, де золото й срібло на підставі закону служать одне поруч одного за гроші, себ-то існують як міра вартости, раз-по-раз силкуються розглядати їх як одну й ту саму матерію. Як то прийняти, що один і той самий робітний час урічевлюється незмінно в одній і тій самій пропорції срібла та золота, то тим самим ми фактично припускаєм, що срібло й золото — одна й та сама матерія та що срібло, менше вартісний метал, творить незмінну частину золота. Починаючи від урядування Едуарда III і аж до часів Ґеорга II. історія англійської грошевої справи раз-у-раз перебігає низку перешкод, що повстають з колізії між законодатно фіксованим відношенням вартости золота до срібла та хитаннями їхньої дійсної вартости. Раз цінувалося надто високо золото, — раз срібло. Метал, то цінувався надто низько, витягали з ціркуляції, перетоплювали та вивозили за кордон. Потім відношення вартости обох металів знову зміняли законодатним шляхом, але ця нова номінальна вартість скоро вступала в той самий конфлікт з дійсним відношенням вартости, як і стара. За наших часів дуже незначне й минуще зниження вартости золота відносно срібла, через індохінський попит на срібло, викликало у Франції те саме явище в великому масштабі, а саме — вивіз срібла та випихання його з ціркуляції золотом. Протягом 1855, 1856. 1857 р.р. надмір довозу золота по-над його вивіз складав у Франції 41.580.000 фунтів, а надмір вивозу срібла понад його довіз — 14.704.000 фунтів. Дійсно по країнах, де, от як у Франції, обидва метали суть законними мірами вартости та де обидва повинно приймати при виплатах, але кожна людина може по вподобі платити одним чи другим, по таких країнах метал, що його вартість підноситься, приймає ажіо та, як і кожний інший товар, міряє свою ціну в металі, який ціновано надто високо, чому мірою вартости служить лише останній. Весь історичний досвід на цьому полі зводиться просто на те. що скрізь, де законом надано двом товарам функцію міри вартости. фактично завжди зберігає цю функцію лишень один[47]. /90/

В. ТЕОРІЇ ПРО ОДИНИЦЮ МІРИ ГРОШЕЙ.

Те, що товари лишень ідеально перетворюються в формі цін у золото, а золото, через, це. лише ідеально в гроші, це викликало науку про ідеальну одиницю міру грошей. Через те, що при створенні цін функціонують лише уявне золото або срібло, а золото й срібло функціонують лише як рахункові гроші, — через це виставлялося твердження, що назви — фунт, шілінг, пенс, таляр, франк і т.д. замісць означати вагові частини золота чи срібла або якось урічевлену працю, що ці назви означали швидче ідеальні атоми вартости. Отже, коли б, напр., вартість одної унції срібла зростала, то ця унція містила б у собі більше таких атомів і через це мусила б бути порахована й викарбована в більшому числі щілінгів. Ця доктрина, що знову набула ваги під час останньої торговельної кризи в Англії та була навіть представлена в парламенті в двох осібних звідомленнях. долучених до звідомлення про засідання банкового комітету в 1858 р., — ця доктрина має свій початок в кінці сімнадцятого віку.

Під час початку урядування Вільгельма III ціна одної унції срібла в англійській монеті складала 5 шілінгів 2 пенси, або 1/62 унції звалася пені, а 12 цих пенсів — шілінгом. В згоді з цим мірілом, срібло вагою, напр., у 6 унцій було карбовано у 31 монеті з назвою шілінг. Ринкова ціна унції срібла піднеслася понад її монетну ціну з 5 шіл. 2 пенс, на 6 шілінг. 4 пенс, себ-то, щоб купити одну унцію срібла-сировини, треба було заплатити 6 шіл. З пенси. Як же могла ринкова ціна одної унції срібла піднестися понад його монету ціну, коли монетна ціна — це лише рахункові назви певних частин одної унції срібла? Загадка розвязувалася дуже просто. З 5.600.000 фунт. стерл. срібних грошей, що в ті часи були в ціркуляції, чотири мілліони було стертих, обрізаних, недоважених. При одній пробі виявилося, що 57.000 ф. срібних стерлінгів, що повинні були важити 220.000 унцій, важили тільки 141.000 унцій. Монету карбували завжди за однаковим мірилом, але ті легкі шілінги, що були в ціркуляції в дійсності, являли собою менші частини унції, ніж це подавала їхня назва. Отже. на ринкові мусили платити за унцію срібла-сировини якусь більшу кількість цих шілінгів, що стали меншими. Коли наслідком цього неладу, що таким способом повстав, було вирішено загальне перекарбований монети, то Лавндс (Secretary to the Treasury) запевняв, що вартість унції срібла піднеслася і що через це унція надалі мусить карбуватися в 6 шілінгів /91/ 3 пенс, замісць 5 шілінгів 2 пенсів, як це було досі. Отже, в дійсності, він стверджував, що вартість певних частин унції впала, бо вартість унції зросла. Але його хибна теорія була прикрашуванням вірної практичної мети. Державні борги було пороблено в легких шілінгах; невже ж сплачувати їх повинно в важких? Замісць сказати: платіть 4 унції там. де ви номінально дістали 5 унцій, а в дійсності лише 4, він казав навпаки: платіть номінально 5 унцій, але зведіть їх що до змісту металу на 4 унції та назвіть шілінгом те, що досі ви називали 4/5 шілінга. Отже, фактично Лавндс тримався змісту металу, а в теорії — рахункових назв. Його противники, що трималися лише рахункових назв і через це проголошували шілінг, на 25-30 процентів легший, ідентичним з шілінгом повної ваги, запевняли навпаки, що вони тримаються лише змісту металу.

Джон Лок, що заступав нову буржуазію в усіх формах, — промисловців проти робітничих клас і павперів, комерсантів проти старомодних лихварів, фінансових аристократів проти державних винуватців, і в окремому творі вважав навіть буржуазний розум за нормальний людський розум. — підняв рукавицю і проти Лавндса. Джон Лок переміг, і гроші, позичені в гінеях по 10 чи 14 шілінгів, було виплачено в гінеях по 20 шілінгів за кожну[48]. Сер Джемс Стюарт іронічно /92/ резюмує всю цю трансакцію в таких словах: «Уряд значно зискав на податках, кредитори — на капіталі та процентах, а нація, одинока обдурена, лишилася превеселою, бо її standard (мірило її власної вартости) не понизився»[49]. Стюарт думав, що з дальшим комерційним розвитком нація стане розумнішою. Він помилився. Приближно через 120 років пізніше повторилося те саме quid pro quo.

Єпіскоп Берклі. представник містичного ідеалізму в англійській філософії, цілком до-ладу надав теорії про ідеальну одиницю грошевої міри теоретичного характеру, що його не .добачив практичний secretary to the treasure. Він запитує: «Хиба назви: лівр, фунт стерлінгів, крона і т.д. не слід розглядати лише як назви відношень (а саме, — відношень абстрактної вартости. як такої)? Хиба золото, срібло, папір не прості білети або знаки для рахунку, для його протоколювання та контролі (відношень вартости)? Хиба влада, що порядкує промисловістю інших (суспільною працею), не багатство? А хиба гроші, в дійсності, — щось інше, а не марка або знак для перенесення або реєстрації такої влади, і, нарешті, хиба то вже так багато важить те, з якого матеріялу ті знаки зроблено[50]?»- Тут ми знаходимо переплутування, з одного боку, міри вартостей і мірила цін, а з другого боку — золота й срібла, як міри вартостей і як засоба ціркуляції. З того, що шляхетні метали в акті ціркуляції можуть заступатися знаками, Берклі робить висновок, що знаки ці, зі свого боку, представляють ніщо — лишень абстрактне поняття вартости.

Теорія ідеальної одиниці міри грошей так повно розвинута у Джемса Стюарта, що його наступники — несвідомі наступники, бо вони з ним навіть не обізналися — не спромоглися вигадати ні нового способу вислову, ні навіть нового /93/ прикладу. «Рахункові гроші, каже він, суть не чимсь іншим, як призвільним мірилом з рівними частинами, мірилом, вигаданим для вимірювана релятивної вартости річей, що продаються. Рахункові гроші, цілком відмінні від монетних грошей (money coin) що суть ціною[51], і вони могли б існувати, хоч би на світі й не було ніякої субстанції, що була б пропорціональним еквівалентом для всіх товарів. Рахункові гроші грають таку саму ролю для вартости річей, як градуси, мінути, секунди і т.д. для кута, або як масштаби для географічних мап і т.д. В усіх цих речах ми приймаємо завжди одне й те саме означення за одиницю. Корисність усіх таких умовних одиниць обмежується просто тим. що вони — покажчики пропорції; в цьому ж і корисність грошевої одиниці. Тим то вона не може мати ніякого незмінно означеного відношення до якоїсь частини вартости, себ-то не може бути зафіксованою в якійсь певній кількості золота, срібла чи якогось іншого товару. Як що вже раз дано одиницю, то множенням можна доходити до найбільшої вартости. Через то, що вартість товарів залежить від загального збігу обставин, що на неї впливають, та вo